– Особисто я нічого вам не говорив, – сухо нагадав брюнет і демонстративно подивився на свій наручний годинник.

– Ой, лишенько! – кинула вона переляканий погляд на свою «Чайку». – Треба поспішати! Там Дарина! І якщо Вогняний Змій – це ВОГНЯНИЙ ЗМІЙ…

Змій, велетенський і погано уявлюваний нею, а тому ще жахливіший, безкінечний і безформний згусток дурманного страху, миттєво полонив усю її голову, і цей страх нестримно набрякав, тиснучи безрозмірною чорнотою черепну коробку.

– Допоможіть нам, заради Бога!

– Заради Бога? – мимоволі скривився брюнет на те, що вихопилося з її губ. – Дайте мені спокій… Я вже сказав, що не в змозі вам допомогти. Зараз є тільки ви… І Місто!

– Але чому? – затремтіла Марійка. – Ви не хочете?

– Хочу. Адже зараз у ваших руках і мій порятунок, – відповів відмовник тоскно, здається, не занадто сподіваючись на її слабкі та невмілі руки. – Давній владика не потерпить наступного, і його земля знову належатиме йому неподільно…

– Тоді чому ж?

– Тому що пітьма не може знищити пітьму! Вона здатна лише примножити її. Пітьму перемагає тільки світло.

– Мамо! – запанікувала Марійка, що зрозуміла лише одне: допомоги не буде! – Що ж нам робити?! Річ же не в мечі! Таких мечів було тисячі! Річ у тому, хто бився ним. А ми – не богатирі! Навіть близько не богатирі! І якщо сьогодні з-під бетону вилізе ЗМІй, нам потрібний не меч, а гранатомет… Треба зателефонувати в міліцію! Треба збрехати… Дарина придумає щось! Треба оточити Кирилівку!

– Сила не може перемогти силу, – скривився брюнет так різко, гидливо й безнадійно, мовби вона була закінченою ідіоткою, яка так і не утямила елементарні 2 + 2. – Але ви сліпі та глухі. Ви – занадто люди. Ви – троє… Та все ж уперше він помилився у своєму виборі… Але ні, – додав він після тривалої паузи. – Батько не міг помилитися. Прощавайте!

– Батько?! – зойкнула Марійка. – Чий?

Але на «вайте» її співрозмовника вже не було в залі.

І Марійка, прикута до ваги меча, навіть не спробувала бігти за ним услід.

Марійка насилу запхала меч назад у піхви. Меч був грубий і темно-срібний, а піхви – позолочені й різьблені, занадто гарні – з іншого століття. Так і є, адже Васнецов уклав старовинну і непідробну зброю грубого десятого століття в казково-золоте, увите химерним орнаментом, уявлення про нього. І ремінець на піхвах був зовсім новий. Ривком перекинувши його через плече, Марійка взяла за ручку свій рюкзак і повільно побрела до виходу. Охоронець провів її задумливим поглядом, не зробивши спроби зупинити. Напевно, Дмитро Владиславович попередив його, та й серед експонатів київського Російського музею, що охороняються ним, не траплялося старовинних мечів.

Ковальова похнюплено дійшла до Миколаївського скверу, розкресленого колись садівником Христіані, й безсило опустилася на лаву. Її тіло і вчинки існували окремо від неї, тоді як набряклий і ватний розум відчужено поглядав на них звідкілясь збоку. Безкінечний густий і в’язкий страх закостенів, перетворившись на важке безсилля, що тиснуло до землі. Треба було спіймати таксі, помчати на допомогу Дарині… Але яку допомогу вона надасть їй, притягнувши раритетну й легендарну залізяку, яку жодна з них ледве чи спроможна відірвати від землі? Марійка не знала, кого нічноокий вважав своїм нездатним на помилку Батьком, але точно знала: він таки помилився!

Три князі! Три богатирі! І хто?

Хто?!

Втомлена від життя красуня, безшабашна співачка з клубу «О-йо-йой!» і книжкова дівчина-слабачка, що примудрилася забути азбучну билину: Змія переміг Добриня!

Марійка сумно подивилася на університет, до якого не ризикнула вступати колись, – пофарбований у кольори орденської стрічки Святого Володимира – червоний із чорними деталями.

«Ну і правильно не ризикнула, – спробувала мазохістськи добити себе вона. – Такі, як ти, можуть бути відмінницями тільки в педі. А в універі Святого Володимира тобі б хутко пояснили, який із тебе історик».

Але укол не зачепив самолюбства – вийшов надто слабким і тупим. Ну забула, і що з того? Дивно, що за цей нескінченно довгий день вона не забула, як звуть її саму. А згадала б билину, однаково б прийшла сюди і воскресила автопортрет Васнецова, який вважав, що, на відміну від Богоматері, богатирів можна писати з кого завгодно!

Але обуритися легковажним вчинком Васнецова теж не вийшло. Не був Віктор Михайлович легковажним і ким завгодно не був. І там, за червоним рогом стіни Володимирського університету, навпроти університетського ботанічного саду, стоїть і понині розписаний ним найкрасивіший у світі Володимирський собор. І щоразу, заходячи туди…

«О, ні!»

«Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»

Марійка страшно вищирила щелепу і схопилася за груди. Серце затиснуло в плоскі металеві лещата і вже не відпускало. Стало важко дихати. І нестерпно жити.

За все своє недовге життя Марійка жодного разу не завдавала собі клопоту власним віросповіданням, але, як і більша частина слов’ян, була латентною православною і віруючою на певному, недоступному свідомості, цивілізації та цинізму рівні. І там, біля воріт Печерського монастиря, ця незатребувана частина Марійчиного єства осоружно скімлила про щось незатишно-неправильне і знобливо-соромітне.