Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але на п’ятнадцятій хвилині та перестала реагувати на її слова. А на двадцятій Дарина, впавши у гарячковий відчай, розірвала на клапті нову двохсотдоларову спідницю і, згадавши шкільні уроки з надання першої допомоги, перев’язала Каті рану.

Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.

– Це була помилка, – сказала раптом вона.

– Що? – зраділа її репліці Дарина.

– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…

– Про що ти, Катрусю?

– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.

– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.

– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…

– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?

– Інший… Доб…

– Добриня?

– І у Володимирському.

– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?

– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…

– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається? Ти збила Мира спеціально?

– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…

– Змія?

– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.

– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.

– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.

– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.

Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!

Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…

– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…

– Що?

– Ще болючіше. У центрі…

Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.

– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.

– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.

– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.

– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.

– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…

– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!

– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!

– Стій, ти без спідниці!

– Байдуже!

– Тебе саму запроторять до психлікарні!

– Пізно… – відлунням озвалася Катя.

І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.

– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом: