– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав! – І знаючи тепер, кого вона просить – Батька – небо і Землю-матінку: – Повернути мені життя оце, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…

Катя гортанно застогнала. Глибоко, несамовито, страшно, вигнувшись хворобливою дугою і закидаючи назад голову й руки. Здригнулася, ніби її вдарили у груди, перекрутившись усім тілом, і опала, впустивши підборіддя.

– Це воно? – прохрипіла Дарина. – На тринадцять годин?

– Ні… – прохально прошелестіла Марійка, ледве ворушачи губами. Вона прохала про чудо! Адже перший раз уже був… І, опустивши голову, Марійка зі страхом заглянула в обличчя Каті.

Обличчя підвелось і поглянуло на неї з сильним, вимогливим, напруженим запитанням – неприємним, але живим! Абсолютно живим, що виключало будь-яку неприязнь!

– Катю… – розпливлася в слізно-щасливій усмішці Марійка. – Катю! Як ти почуває…

І тут Катя забилася в довгому істеричному сміхові, вирвавши руки з Марійчиних стривожених рук і зажмуривши безумні очі. Трохи розплющила їх і зареготала знову на їхні спантеличені, перевернуті фізіономії.

– Чорт! – несамовито крикнула вона.

– Що накашете, хашяйко? – Згусток темряви миттєво виринув із темного кута церкви.

– Лавка!

Чорт блискавично опустився на карачки, ввігнувши спину й підвівши послужливу задню точку. Продовжуючи сміятися, хапаючись за стіни, Катя насилу підвелася з кам’яної підлоги і з найприроднішим виглядом умостилася на волохату «лаву».

– Катю! – заговорила, нарешті, Дарина. – Ти вижила!!! Катрусю…

– Катя, Катя, Катруся, – глузливо пробурчала Катерина. – До чого ж вона гарна! Немовби зшита на мене, якраз по фігурі. – Катині руки самозакохано попливли від грудей, по боках і стегнах, мовби розгладжуючи довге шовкове плаття. – Горда, розумна, непокірна, гарна! Королева! Переможниця! – вела вона далі, чомусь уперто кажучи про себе в третій особі.

– Щось не так… – прошепотіла Чуб, присуваючись до Марійки. – Ти щось не так… Вона збожеволіла!

– Але з Васнецовим усе вийшло…

– З ким?

– Потім…

Але Катя почула їх.

– Так, – радісно погодилася вона. – Ваша Катя збожеволіла! Як тільки ти кинулася до неї під колеса. Ти, – обернулася Дображанська до Дарини, – перешкодила їй убити сліпу на рингу. Але нова жертва не змусила себе чекати. Такі, як вона, завжди ходять за два кроки від убивства, бо не можуть не перемагати – за всяку ціну! Сказати їй, що вона буде першою, дати спробувати справжню владу…

Хутряна лавка, що мовчала досі, вдоволено замекала, хитаючи кудлатою головою. І Катя поблажливо почухала чорного замазуру за вухом.

– Так, так, хороший хлопчику. Не заважай мамі…

– Це він! – розлютилася Чуб. – Він тобі нашептав! Через нього тебе мало не вбили! Він обдурив тебе!

– Хіба? – звела веселі брови Катя. – Хіба вона не стала першою? А хто ж тоді Я?!

Катя, із зовсім не властивим їй зазивним кокетуванням, повільно і нарочито провела язиком по верхній губі, грайливо надула губи, скоса подивилася на них пустотливо-тягучим, звабливим поглядом з-під приспущених повік і різко, як м’ячем, скинула оком на обведений кривавою калюжею іконостас за їхньою спиною.

І, спробувавши упіймати її погляд, дівчата раптом одночасно кинулися туди, оббігши страшну калюжу з двох боків.

– Це портрет дружини професора Прахова! Той самий?! – натхненно розширила очі Дарина, яка все ще не вірила власним очам. – Але це – не Катя! Це ж Килина! Тільки очі темні…

– Але це він! – скрикнула Марійка, вражена ще дужче. – Це ж Демон! Демон Врубеля! Тільки він – жінка! Врубель написав першого «Демона» з Прахової! Демона і Мадонну! Боже…

– Виходить, Килина була дружиною професора? – абсолютно збентежилася Чуб, витріщаючись на круглооке і носате обличчя жінки між двома здвоєними колонами, сплетеними мармуровим «гордієвим вузлом», і безуспішно силкуючись «розрубати» цей вузол.

– Так, я була його дружиною! Шкода, недовго, – почувся зневажливий голос Катерини.

– Уві сні?

Дарина здивовано повернулась і побачила, що та стоїть, відокремлена від них червоним килимом із власної крові, солодко потягуючись, як величезна й задоволена кішка.

– А як ти гадаєш, – зловтішно проспівала вона, – чому цій дівці снилися мої сни?

– Ти? – вжахнулася Марійка. – Ти?!

– Я, – посміхнулася Катя, що вже не була Катею.

– Килина! Але це неможливо! Ти померла!

– Смерті немає, – гордовито мовила померла.

– Так, звичайно, – блякло погодилася Ковальова. – Але як? Як?!

– Щойно зірвала його безглуздий оберіг…

– Як я не здогадалась! – охнула Чуб, до якої дійшла, врешті-решт, суть того, що діється. – Адже Беладонна казала: кіт слухається тільки Килину! Але це неможливо!

– Ні, ні, – затрясла головою Марійка. – Катя намагалася мені допомогти. Вдень вона була справжньою!

– Але не вночі, – спокійно пояснила їй не-Катя. – Не в безпам’ятті. І лише доти, поки була безневинною. Досить було їй убити…