– У домі Прахових?

– Зовсім перестав, – жалібно виправдався Врубель. – Але писав її. Знову. Від’їзд не допоміг. Усе своє життя я плодив самих демонів. Ви знаєте, скільки я їх наробив? Звичайно, ви знаєте… Ви знаєте все. Адже я говорив вам… Але писав їх… І мене називали генієм. А потім я зустрів Забілу. Але було пізно. Я намагався… Ви знаєте, я намагався… Народився Савочка… І я написав «Демона поверженого». Я хотів учинити розправу над ним… Але пізно. Він уже став занадто мною. Картина висіла на виставці, а я вже лежав у психіатричній лікарні. Замкнений од усіх… Безтямний. І я знав, чому я там. Він тягнув мене за собою… Він заманив мене сюди. До Києва… Він, він… «Демона» купив фон Мекк… Ми вирушили в його маєток, у Київській губернії, зупинилися тут… Яка це була помилка! Як я не зрозумів?! Не можна було привозити Саву до цього Міста, де я заклав йому душу! Він чекав на мене… Будь вона проклята! Будь проклята!

– Емілія Львівна не винна, – тихо заперечила вона. – Не проклинайте її, прошу вас.

– Так, так, – покірно погодився Врубель. – Ваша правда. Я сам… Тільки я… І я заплатив сповна. Але ми лише проїздом, на день у готелі. А Савочка раптом захворів. І згорів за два дні… Такий маленький, він ледве почав говорити. А Надя замовкла… А я… Чому ви залишили мене тоді, Надіє Володимирівно? – спитав він раптом сумно і без докору. – Я знаю, я сам винен, – завів він знову в невичерпному пориві самокаяття.

– Ні, не ви, а я, – заперечила Марійка тоскно. – Я збрехала вам. Моє ім’я не Надія. Я – Марія.

– Марія? – Він опустив чоло і, здається, вперше подивившись прямо на неї, запитально провів поглядом знизу догори по її жалобній сукні. – Так, я знав, – роздумливо мовив він. – Усе так… Адже я відразу зрозумів це… Марія. Ще тоді. Я міг би любити вас… Я розумію, чому ви прийшли до мене. Ви прийшли попрощатися… Адже це кінець. Ви прийшли сказати, що все могло бути інакше, перш ніж… Я не потраплю до Кирилівки, тому… Нехай так. Нехай так.

– Ні, не так! – закричала Марійка, відчуваючи, як очі її набрякли слізьми. – Я прийшла сказати вам, що люблю вас! – палко і жалюгідно прокричала вона. – Я знаю, що прийшла пізно, але я…

«Я все зміню! – заволало всередині. – Я знаю як! Цього не буде! І цього дня, і вечора. Все не може закінчитися ТАК!»

– Любите? Навіщо? – кволо здивувався він. – Мене більше не можна любити…

– А ви? Ви?! – Вона кинулася до нього, простягаючи благальні руки.

Він в’яло торкнувся їх і здивовано подивився на неї.

– Ви любили мене? Хоч мить? Там, у Семадені? Ви пам’ятаєте, Михайле? Сани? Хрещатик у снігу? Морозиво. Я попросила морозиво, пам’ятаєте? Ви тоді любили Емілію. Потім дружину… А мене? Коли-небудь? Скажіть, мені треба знати! – жадібно засмикала вона його в’ялі кисті.

«Я зміню все, тільки скажи мені!»

– Хіба я міг не любити вас? – мовив Михайло Олександрович, затинаючись і сльозливо намацуючи пальцями її руки. – Хіба міг я не любити свій порятунок? Хіба можна не любити те, чого ніколи не буде?

– А якщо буде? – нестримно наблизивши своє обличчя до його обличчя, вона пристрасно ввірвалась очима в його очі.

– Пізно… Савочка, Надя, – жалібно скривився він.

– А якщо немає «пізно»?!

– І я не помру? – спитав він збентежено після тривалої паузи.

– Ви не можете померти! Я не віддам вас! Чуєте?

Вона гарячково притиснула до грудей його голову і занурила губи в його сиве волосся. Його волосся пахло церковним ладаном похорону.

– Я не віддам тебе йому!

Кому, вона не знала. Просто знала, що не віддасть. Нікому. Тому що вона сама – вищий суд цього Міста. І ніхто не в змозі відібрати в неї те, за що вона готова заплатити…

Усім. Усім. Усім!

– Ти житимеш, обіцяю! Ти не збожеволієш, обіцяю! Те, що ти зробив, – погано. Але цього немає. Все виправлено. Твій демон мертвий! Він повержений. Я перемогла його.

– Емілію? – хлипнув Михайло на її животі.

– Твого демона! Його немає. Ти вільний. Усе буде добре, вір! – зашепотіла вона, не знаючи, бреше вона йому чи говорить правду, але відчайдушно мріючи, щоб це було правдою й у неї вистачило сил. – Ти віриш мені? – заглянула вона в його розгублені зіниці. – Віриш, правда? Ти ж бачиш, це – я. Я не божевілля, Михайле, я – жива.

Він потягнувся до неї, невимогливо, невпевнено, по-дитячому. Вона подалася вперед, стикаючись із ним, – його губи були м’якими і беззахисними. його руки, що ковзнули по її шиї, були прохальними і боязкими. його очі з роз’їденого міллю оксамиту запитували її…

– Так, – прошепотіла Марійка із запізненням на дев’ять годин і дев’ятнадцять років.

І заплющила очі.