– Михайле Олександровичу!!!

– Надю! Надю! – мов у нападі, закричав він, старанно оббігаючи Марійку блукаючими, одержимими очима. – Ми мусимо від’їжджати! Негайно! З цього Міста. Надю, де ти? Він уб’є мене!

– Михайле Олександровичу! – зробила крок до нього Ковальова, неабияк злякавшись.

– Я не поїду до Кирилівки! Не торкайтеся мене! – завив він, затуляючись од неї тремтячими руками. – Я краще вб’ю себе! – Він схопив кинуту бритву…

Він був божевільним! Уже був. Вона бачила це зараз.

А вона була для нього… Привидом!

Та і ким іще вона могла стати, з’явившись через двадцять років такою ж безглуздо двадцятирічною?!

– Михайле Олександровичу, ви не поїдете туди, обіцяю! – заридала Марійка від страху і страшної провини, що підломила її плечі.

– Ви обіцяєте мені? Правда?

– Присягаюся Богом! – поквапилася підтвердити вона, здивувавшись, чому її абстрактна обіцянка раптом угамувала його.

– Я вам вірю! – Божевільний завмер, важко, уривчасто дихаючи, притулившись зігнутою спиною до обклеєної дешевими готельними шпалерами стіни; безумство, що наринуло, відступало. – Я пам’ятаю, ви обіцяли мені тоді, коли я був ніким… – плутано заговорив він. – Я згадував потім. Усе так… Надіє Володимирівно! – скрикнув він різко, сліпо дивлячись в інший бік.

– Я тут, – пискнула Марійка.

– Так, ви тут, – вдоволено закивав він, усе так само поглядаючи не на неї, а вглиб – у туман власного втомленого розуму, звідки, на його думку, і з’явилася перед ним його Надія Володимирівна. – І не випадково, саме сьогоднішнього вечора, коли Надія покинула мене… Вона не мусила залишати мене самого! Але я не звинувачую її. Ні. Це занадто: смерть батька, хвороба матері, божевілля чоловіка… Півроку її навіть не допускали до мене… І ось Савочка. Наш бідолашний хлопчик. Відколи він помер, Надя все мовчить. Не вимовила ні слова… Я сам. Усе сам. І труну, і похорон. А потім вона пішла, я не знаю навіщо, сама… Вона не пробачить мені: смерть сина… Я не мусив. Не мусив приїжджати сюди. Це все він. Він забрав його… І Надин голос! Вона більше не зможе співати. А я не переживу цієї ночі… Я знаю, вранці вони відвезуть мене до Кирилівки! Але позаяк ви обіцяєте мені… Так, Надіє Володимирівно?

– Обіцяю, Михайле Олександровичу, – стражденно пообіцяла Марійка, перебуваючи в безвільному задубінні через те, що зрозуміла до кінця, що за день їй належало пережити, – День Похорону його сина!

Отже, він помер у Києві. І знервовано торкнувшись свого шовкового ліфа, Марійка раптом усвідомила: така недоречна тоді – ранньої зими 1884 року – зараз її чорна жалобна сукня так точно і страшно відповідала і часу, і події, немов хтось, вирішивши зіграти з нею чорний жарт, підлаштував їхню сьогоднішню зустріч якраз під обране нею вбрання.

– Ви не потрапите до Кирилівської лікарні, – повторила вона.

«Ви ніколи не лікувалися в Кирилівській лікарні, це я знаю точно!»

Художник кивнув, мовби чекав од неї саме цих слів, і безсило опустився на диван, поклавши на коліна обвислі руки.

– Яке щастя, що ви прийшли, – стомлено сказав він у нікуди. – Нехай вас немає, однаково… Я знаю… Ви врятуєте мене. Мені тільки поїхати. Тільки поїхати, – принижено попрохав він. – А там усе одно… Я знаю, я заслужив. То моя кара. І Савочка, і Надя. Я не повинен був писати Пречисту Діву…

– …з жінки, що стала вашим демоном, – понуро закінчила Марійка Ковальова.

– Ви знаєте, – не здивувався, майже зрадів він. – Звичайно, ви знаєте. Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути…

Могло…

Марійка притиснулася до одвірка і заплющила очі.

Його голос був колишнім. його голос кількома сріблястими стібками раптом зшив непереборну діру в дев’ятнадцять років. його голос повернув її з небуття і дав їй ім’я:

«Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути».

Вони обоє були одне для одного, не тут, а там. Були, досить було лише відвернутись одне від одного, бо тут їх уже не було!

– Я часто думав про те… Ні, я був щасливий. Був цілком щасливий з Надією. Особливо коли моє прокляття відпускало мене, – засмутився його голос. – Я тікав у Москву. Але він був поряд зі мною… І найстрашніше, я любив його. Любив, бо мій демон і був моїм генієм! Кирилівська Богоматір, із неї все почалося… Мене помітили, заговорили… Утішні відгуки в газетах. Я один знав її таємницю. Але нікому не відкрив її. Тільки вам.

– Мені? – Марійка розплющила очі.

І несподівано спіймала себе на тому, що вже не зауважує в ньому змін.

Це був, звичайно ж, він – бідолашний, нещасний, метушливий, розгублений, геніальний, – її Михайлик, все так само схожий на велику, не впевнену в собі дитину. Тільки тепер її дитина втомилася, смертельно втомилась, і хворіла, і пережила смерть єдиного сина…

– Я часто розмовляв із вами. З вами, а не з нею, – поривчасто запевнив її він. – Я перестав бувати у них у домі.