І Марійці знадобилося не менше тридцяти секунд, аби розчистити це чуже, безнадійно, нестерпно жалюгідне обличчя від нашарувань часу, що висушив, змордував його, поглумився над ним, і намацати під цією моторошною і жовтою маскою залишки свого – молодого, гарного, білявого, налаштованого на мрію! – з правильними рисами і ніжним оксамитовим поглядом…

– Хто ви? – прикро спитав сивий, неначе сам факт її присутності в цій кімнаті завдав йому неймовірних страждань. – Де моя дружина?

– Надія?

– Ви знаєте, де вона? Вона пішла. Я не зміг зупинити її! – вимовив він із нестерпною тугою, що проривалася крізь щілини звуків у кожному його слові.

– Вашу дружину звали Надія? – збагнула Ковальова, відчувши раптовий біль унизу живота.

– Так. Де вона? Скажіть!

– Я не знаю…

Отож, він був одружений. І любив свою дружину. Інша Надія замінила її, а вона прийшла надто пізно… Безнадійно пізно! Запізнитися ще більше можна було, лише прийшовши на його похорон.

– Я – Надія Володимирівна. Ви, певно, не пам’ятаєте мене. Ми зустрічалися в Києві. Дуже давно, – відрекомендувалася вона приречено. – 1884-го року, перед вашою поїздкою до Венеції.

– 84-го? – Врубель дивився на неї з гірким нерозумінням, запаленим, роз’їденим міллю оксамитом погляду. – Дев’ятнадцять років тому? Ви прийшли висловити мені своє співчуття?.. Дуже вдячний, – додав він сухо. його погляд одразу ж став порожнім, у тяжкому очікуванні її відходу.

«Піти ось так?!»

Вона не могла.

Вона тупо стояла, притиснута тягарем двадцяти років, що навалилися на неї, – уткнувшись поглядом у невпізнанного, засмиканого, втраченого, сивого, убитого сваркою з улюбленою дружиною чоловіка, що не відчув од зустрічі з нею нічого, крім втомленої досади.

Намагалась переконати себе: це – вже не Він!

Її Михайлика – немає, і їй не залишається нічого, крім як іти геть.

– Ми були в кав’ярні Семадені. На вас був костюм Тиціана… Ви запросили мене… Пам’ятаєте? – тоскно нагадала вона, прекрасно знаючи: в тому спогаді немає більш ніякого сенсу, так само як немає для нього сенсу і в ній самій.

Так само як їй самій немає більше сенсу в ньому – старому, снулому, тонкосльозому й убогому…

Але те, що лопнуло, кровоточило і липло, вирувало в ній, захльостуючи її нутро аж до стиснутого спазмами горла, не дозволяючи зробити ані кроку. А потім гаряча хвиля залила мозок, і вона зрозуміла… Усі дев’ять стрімких, страшних, непередбачуваних годин думка про нього – її Мишка! – замкнена в скриньку в глибині неї, була головною Марійчиною цінністю, заради якої варто було зазнати всього, щоб зберегти, донести, вручити йому все своє життя до самого обрію. Сказати йому «так», що не прозвучало в Семадені, і віддати все те, про що він просив.

Але все це, вже безмежно віддане йому назавжди, виявилося так само безмежно йому непотрібним. І тепер вона більше не знала, що робити з усім цим – своїм життям, своїм запізнілим на дев’ятнадцять років «так», із самою собою, – окрім як викинути, пожбурити, в найближчу урну вийшовши звідси, сісти на лавку й заплакати. Позаяк не було більше її Михайлика, саме через те, що для Мишка не було більше ніякої Марійки!

А значить, її не було взагалі!

Бо вона була вже тільки для нього.

– Семадені? Той маскарад? Я пам’ятаю… – спантеличено мовив Михайло Олександрович, вдивляючись запаленими зіницями вглиб себе. – Та дівчина… Надія. Але хіба то були ви? Ви така молода.

– Ви пам’ятаєте мене?!

– Ви зовсім не змінилися, Надіє Володимирівно.

Його слова прозвучали чомусь як запитання. Врубель полохливо торкнувся поглядом її обличчя – губи, шкіри біля очей, благального підборіддя, – немов, як і раніше, не вірячи в те, що вона – вона, і в те, що жінка, яка стоїть зараз поруч із ним, існує насправді.

Але це не мало значення!

Оскільки вона БУЛА!

Нехай навіть порожнім, напівстертим спогадом…

– Я згадував вас. Часто, – вимучено посміхнувся він. – Усе так. Ви мали прийти. Я чекав…

– Чекали на мене?

«Через двадцять років?!»

– Я знав, що не переживу цю ніч, – злякано сказав Врубель. – Тільки не в Кирилівську! – змінився він в обличчі. – Тільки не тут!!! О-о-о…

Він сахнувся від неї. Наштовхнувся на стіл. Скрикнув і заметушився по номеру, хапаючи і безсило випускаючи з рук речі: жіночий портрет у шкіряній оправі, пошарпаний дорожній несесер, брудну бритву з засохлою на лезі піною.