Все правильно. За винятком однієї деталі.

Це в Обухівського не було пояснень. Він же нічого не знає про справжню причину перебування Мельника тут, на базі. Швидше за все, він ніяк не пов’язав чотири смерті на Тихому Затоні із появою поруч із цим нехорошим місцем оперативника, нехай колишнього.

Але, з іншого боку, не буде Заруба задля димової завіси, заради прикриття Мельника, якого і так ніхто ні в чому не запідозрить на перших порах, наймати ще з півдесятка людей для охорони. Оце вже справді викидання грошей на вітер, причому — не виправдане. Те, про що говорить зараз Обухівський, не підозри, не пошуки відсутності логіки, а звичайна образа. Чоловік керує цим куточком природи більше як чверть століття. Відчуває, що його часи невідворотно проходять. І його дуже скоро замінять іншою людиною, молодшою і перспективнішою. Яку називатимуть можним словом „менеджер”, яка носитиме на поясі мобілку, в сумці — ноут-бук, розгорне бурхливу діяльність по викачуванню з цього місця максимальної кількості зелених грошей. А він, Обухівський, вийде на пенсію. Яку нарахують, до речі, в національній валюті.

Словом, нинішній директор бази тримається за своє місце. Тому й шукає різні причини, аби пояснити собі та іншим недоречність і зайвість тут усіх чужаків.

— Я чув, у вас тут люди в околицях гинуть, — Мельник розлив по чарках рештки коньяку. — Це до питання про охорону і рятувальників.

— Що значить — гинуть? — підозріло примружив очі Обухівський.

— Тонуть. Кілька потоплеників за останній місяць. Наче пороблено...

— Це хто тобі сказав?

— Про що? Про потопельників?

— Про „пороблено”.

— А хіба ні?

— Слухай, не дивися на мене такими очицями. Рибалки щороку тонуть, бо риба їм до одного місця. Вибираються з дому, аби гориляки нажертися і проспатися десь під кущем. Потім рибу десь прикуплять, бо заначки від жінок уже зроблені для такого діла, і пхаються додому. Ось тобі і все „пороблено”. Ти для чого це запитав?

— Бо почув. Я все ж таки в ментурі працював. І раз мене охоронцем наймають, вирішив наперед розпитати про оперативну обстановку. Кого і від кого тут можна охороняти. В сільмазі запитав, коли сюди їхав. Мені й кажуть — чотири трупи на „Метеорі”. Топиться народ.

— У церкві ще попитай, — буркнув Обухівський. — Тамтешній батюшка двох відспівував, це правда. Тільки не в мене на території вони втопилися. Кажу ж тобі — рибу ловили на Тихому Затоні. Може, нарвалися...

Мельник відчув — співбесідник хоче сказати йому щось важливе. Але наперед закинув вудку, перевіряючи покльовку, наче справжній рибалка. Йому цікаво, чи ковтне Мельник наживку.

Доведеться ковтати.

— В смислі — нарвалися?

— Рибу ловиш?

— Ніколи.

— Воно й видно. Я тобі зараз дещо скажу, тільки ти міліцейські свої штучки заховай в кишеню і просто слухай, без висновків. Бо насправді це робиться не перший десяток років. Правда, тільки останніх років п’ять-шість злісно стало, до того часу — без фанатизму.

— Ти про що?

— Сітки та „екрани” формально вважаються браконьєрством. Чув про це? — Мельник кивнув. — Але на вудку чи спінінг затято тільки риболови-спортсмени ловлять. Решта браконьєрствує. Одні сітку поставлять, а інші, такі ж самі, на ті сітки полюють і їх вичищають. Ось ця босота давно і негласно поділила територію. Це так, як у вас у місті бомжі смітники поділили — кому звідки пляшки визбирувати.

— Ясно, не треба зайвих пояснень.

— Ага. Значить, якщо хто на чужу територію залізе, можуть зловити і так по голові дати, що навіть проламається вона.

— І до смертельних випадків доходило?

— Ніколи не чув про таке. За рибу тут ніхто нікого ніколи не вбивав. Човни пробивали — це було. Значить, пливе чужак на човні, йому раз — ножем борт прокололи і попливли собі далі. Чужак сам мусить випливати. Такі закони наших джунглів.

— Отак, значить... А якщо, скажімо, людина тонути почне?

Обухівський допив свій коньяк, відхрумнув відразу половину огірка, старанно його прожував.

— Я тобі так скажу, колишній ти мент. Справді, чотири тіла минулого місяця з води виловили. Двох із них я добре знав — Васька Мироненко і Гришка Коцюба. Обидва з Козубів, — він мотнув головою кудись позад себе. — Це якраз ті, що полюбляють час від часу чужу рибку потрусити. Причому, знаєш, вважають Десну своєю, бо всі інші тут приїздять і їхню рибу виловлюють. Мироненко — той взагалі з цього цілу філософію вивів, наскільки може філософствувати колгоспний тракторист. Більше нічого не можу тобі сказати, аби заспокоїти.

— Криміналу, кажеш, нема?

— Кримінал кругом є, — Обухівський багатозначно підніс пальця вгору. — Тільки він різний буває. Скажімо, дам я тобі зараз по морді. Стаття?

— За що?

— Не важливо. Ти скажи — стаття?

— Якщо я заяву накатую і в міліцію віднесу — стаття.

— Бачиш. А якщо ти замість заяву нести мене по морді отовариш, ми зап’ємо мирову і розійдемося — буде стаття?

— Ні, звичайно.

— Але ж кримінал у всьому цьому залишається?

— Ніби так.

— Ну, я тобі все сказав. А якщо тобі в сільмазі про якусь нечисту силу говорили, так ти слухай більше. Ні, не так, — Обухівський мотнув головою. — Хочеш більше слухати про це — в сільмаг не ходи. Живе в Козубах дядько Іван, дуже цікавий чоловік. До нього постійно якісь журналісти приїздять, він їм байки розповідає. Колись учителем у Козубській школі працював, тепер на пенсії. Причому вже давно. Скільки йому років — не знаю, він не міняється. Цікавий дядько.

— А сам ти що думаєш про все це?