Тому найкращий вихід — не чіпати авто. Тоді нехай собі терпило пише хоч десять заяв: у нього немає доказів. Ясно, Лютий теоретично може організувати напад на людину. Тільки все це, громадяни судді, слова. Мало кого він там у темряві бачив! Це не підстава для того, аби хапати перших-ліпших пацанів, до того ж — призовного віку.

І вони обмежилися тим, що вимістили на машині ту лють, яку не встигли до кінця вимістити на її хазяїнові. Потрощили скло. Розпороли сидіння та обшивку всередині. Попроколювали колеса. Вирвали з м’ясом дротики запалювання. Кудись викинули ключі, їх Шульга так і залишив у машині, коли виходив. Розгатили панель з приладами. А саму „Ниву” перекинули на бік. Якщо вона і підлягала ремонту, то за такі гроші легше купити нове авто.

До того ж, машина не Мельника — казенна. Хоча Обухівському і дільничному з Козубів про це навряд чи треба знати.

Так само Віталій не збирався їм казати про мобільник, так само виділений Зарубою для роботи. Телефон лежав у кишені куртки-штормівки, в якій Мельник стрибнув у воду і яку скинув, борючись із течією та виром. Він узагалі поки що не збирався казати їм, що знає своїх кривдників. Бо, як він логічно пояснив учора Ользі, відразу виникне маса непотрібних запитань, і на них доведеться давати логічні відповіді. Аби пацани не чіпали машини, вчорашню нічну пригоду можна було реально спустити на гальмах. Тепер доведеться якось викручуватися.

Правда, була ще одна неприємна і небезпечна обставина. Четвірка під проводом Юри Лютого тепер була озброєна не лише ножиками, металевими прутами та шматками ланцюга. На руках у групи був ствол — його, Віталія Мельника, пістолет. Вогнепальна зброя, на яку в нього не було жодних документів. Як колишніх опер-убійник і просто як доросла розумна адекватна людина від не мав права приховувати від представника місцевої влади такий факт. Рано чи пізно пістолет вистрілить, і це буде на його, Віталія Мельника, совісті. Але, знову ж таки, тоді доведеться пояснювати речі, яких він поки що не мав права пояснювати стороннім.

Кінець кінцем, тут він на роботі. Втрачена зброя — його особистий промах. Тому, не обговоривши ситуацію з Зарубою, він не хотів обговорювати її ще з кимось.

І все одно Мельник лишався заручником ситуації. Адже за подібних обставин відмова писати заяву виглядала б щонайменше дивно. Тому довелося зіграти обурення та лють, на що дільничний зреагував дуже просто:

— До баб козубських бігаєш?

— Чого це?

— Того це. Твою „Ниву” біля сільмагу бачили. Селом ти на ній учора катався. Не думай, у нас незнайомі машини на раз випасають. Коротше, за бабу отримав?

— Слушай, старлею, я колись таким, як ти, був, — Мельник торкнувся синця на вилиці, скривився, легенько почухав забите місце: — Їх четверо було чи п’ятеро, не про це мова. Я один, їх багато. Вони мені от тачку розхерачили. Скажи, мені вигідно, аби ти їх зараз затримав у в міліцію здав? Вигідно?

— Ясний хрін, — дільничний з розумінням глипнув на Обухівського. — Ти в нас фраєр городський. Посадиш сільських хлопців, а потім їхні родичі кабанів почнуть колоти, аби від тебе відкупитися і справу до суду не доводити.

— Бач, розумний ти мужик. Раз так, то мені вигідно сказати, до якої я баби на палку чаю ходив. Ти своїх усіх знаєш, раз-два — і готово. Вирахуєш усю компанію за нєфіг шо, скажи?

— Скажу.

— Виходить, аби я таки до баби їздив, я б тут же її назвав. Хрін із нею, з честю жінки. Гусарів давно нема, а джентльмени всі в Англії. Так чи ні?

— Ну, так... Ти до чого це закручуєш?

— До того, старлею, що аби я, зацікавлена особа, правда з якоюсь вашою бабою каламутив, ти б це вже знав. Так що ця версія не дієздатна. Шукай іншу.

— Яку?

— Ти сам думай. Факт тобі, як кажуть, на лицьо: вчора пізно вечері, десь після двадцять першої, на мене, штатного охоронця бази відпочинку „Метеорр”, яка до речі, майже приватна власність відомого в області підприємця, напали невідомі бандити. Побили, понівечили машину. Цього досить? І зайвий раз тобі нагадаю — нічого особистого. Жодних розборок на грунті ревнощів. Між іншим, я з гостей їхав. Був у вашого діда Івана.

— Шалиги?

— Ага. По справах до нього їздив, особистих. Дещо мене цікавить з історії тутешніх країв. Назвався я йому кіносценаристом — не охоронцем же з турбази представлятися! Людям так званих інтелігентних професій старі сільські інтелігенти більше довіряють. Можеш перевірити, валяй. Тільки я цього все одно так не залишу.

— Та воно так... Відморозків знайти треба, канєшно..., — дільничний пошкріб потилицю. — Слухай, земеля, може простіше все? Ти часом до Людки, тієї, що на базі в будці всяким різним торгує, нічого не мав? Нехай навіть просто так, жартома підморгнув. У неї тут кавалерів — йо-о-о! Між собою, буває, розборки влаштовують.

— Дуже популярна?

— Дівка — ти що! Там і родичі стоять непогано. Поросят тримають, м’ясо-сало, всі діла. Батьки так само на базарі в райцентрі своє постійне місце мають.Не бідні вони люди, та й сама Людка бач як прилаштувалася. Піди в селі роботу пошукай... Ось її кавалери і могли подумати... ну, розумієш...