— Ні чорта не розумію. Про що ви говорите?

— Кажу ж вам — дзвоню з сільської пошти.

— Ясно, ясно. Сторонні вуха?

— Так точно.

— Тоді кажіть внятно, яка допомога потрібна від мене.

— Підстрахувати людьми. Можете виписати мені сюди хоча б двох сильних хлопців, що не запитують зайвого?

— І все?

— Поки що так.

— Вважайте, питання вирішне. Двоє рятувальників, що працюють на базі, у вашому розпорядженні.

— Ви маєте на увазі тих двох новеньких?

— Це я їх наймав.

— Як вони будуть знати, що поступають у моє розпорядження?

— Отримають відповідні інструкції. До речі, що ви забули в Козубах? Спеціально прийшли туди на пошту подзвонити?

— Можна сказати й так.

Уже під самий ранок, коли похмільні Мельник та Шалига пливли назад і Віталій дякував за те, що чудово відчув усю незвичайну атмосферу Тихого Затону, назустріч їм на двох човнах пливли Лютий з компанією. Мельник напружився, але ніхто з четвірки не подав вигляду, що впізнав кривдника. Зустріч наштовхнула Віталія на одну ідею, але тут без сторонньої допомоги не обійтися. Тому, подякувавши дідові Івану ще раз, він завернув на пошту і попросив, аби йому надали розмову з Черніговом.

— Значить, у вас із ними постійний зв’язок є?

— Що це означає?

— У вас є постійний зв’язок із звичайними пляжними рятувальниками, котрих ви просто найняли на роботу?

На тому боці дроту запала мовчанка. Втім, дуже коротка. Видно, Заруба думав, як краще відповісти.

— Не бачу в цьому нічого дивного. Я ж можу подзвонити Обухівському в будь-який момент. Формально вони підпорядковані йому...

— Ага, і ви через нього передасте наказ виконувати всі мої інструкції?

— Послухайте, Віталію, це якась дурна розмова. Вони в курсі всіх справ. Я довіряю їм, тому й повіз обох із собою в якості пойнятих на Тихий Затон, де вбили Кулакова. Просто шукати зараз інших людей означає посвячувати в те, що відбувається, сторонніх.

— Ці двоє не сторонні?

— Вже ні, якщо вас саме це хвилює. Що ви задумали?

— Не по телефону. Ми можемо зустрітися?

— Тепер — ні.

— Думаю, завтра частина питань буде закрита. Як Обухівський відреагує на те, що бос запросто гукає до телефону простих рятувальників? Зрозумійте, він і так дивиться на мене з підозрою.

На цих словах поштарка зацікавлено глипнула на Мельника і він відчув, що починає говорити для зайвих вух. До бабці не ходити, якщо поштарка, явно не остання людина в Козубах, уже по обіді не почне тиндіти по те, що на базі хтось когось у чомусь підозрює і взагалі — твориться Бог знає що.

— Я розумію вас. І довіряю. Але хочеться, аби в не наробили дурниць.

— Доведеться довіритися мені. То як з Обухівським?

— Нехай дивиться на кого хоче і як хоче. Між нами, він усе одно допрацьовує останній сезон. Цього маразматика перевели на трудову угоду, яку після закінчення цього сезону з ним розірвуть. Пенсію свою він усе одно заробив. Так що хай його висновки й підозри вас не хвилюють. Ще щось?

— Поки що все ясно.

— Ви вважаєте, завтра будуть якісь більш конкретні новини?

— Зроблю все, що від мене залежить. До побачення.

Коли Мельник повернувся на базу, біля свого бунгало він застав Ольгу. Спека потроху набувала сили, і народ тягнувся на пляж. Та білявку, здається, відпочинок уже мало цікавив.

— Ти де був? — підвелася вона йому назустріч.

— Я мушу доповідати?

— Після того, що сталося з Кулаковим — так.

— Але не тобі, — Мельник відсторонив її, відчинив двері, зайшов усередину і всівся на ліжко. Білявка зайшла за ним, стала на порозі, уважно подивилася на його пом’ятий вигляд і оцінила його.

— Чую щось схоже на перегар.

— Він і є.

— Ти просто поїхав кудись і напився?

— А то...

— Слухай, Віталику, в тебе зараз такий прибацаний вигляд, наче ти шукав скарб.

— До чого тут скарб? — Мельник справді відчував сильну втому і хотів спати, хоча побачене на затоні, як уві сні, так і наяву, в тумані, бентежило і поки нічого не пояснювало.

— У мене є... скажемо так — приятель, досить солідний чоловік, який раптом захопився шуканням скарбів. Від нього я не могла цього чекати.

— Ти давно його знаєш?

— Як тобі сказати... Півтора роки — давно чи недавно?

— Залежить від обставин. Ти збираєшся поділитися зі мною сердечними справами?

— Сама не знаю. Просто в тебе зараз такий по-дитячому пришелепуватий і стурбований вигляд, як у нього. Хоча він старший за тебе. Видно, в дитинстві чоловіки, подібні до вас, у щось не награлися.

— Наприклад?

— Наприклад, не знайшли свого скарбу. Кожна людина повинна знайти свій скарб рано чи пізно. І це не обов’язково злитки золота чи скриня з піастрами.