Щойно вони дісталися пірсу, як пляжники разом утратили до них інтерес. Розбірки, котрі зараз мусили початися між мужиками, лише псували настрій. Якби самовпевнений плавець потонув, довкола відразу ж набіг цілий натовп, причому кожен би радив, як краще відкачувати жертву.

Рятувальник Сергій весь цей час навіть не зрушив із місця.

— Ти придурок? — люто запитав перший рятувальник, штовхаючи Мельника в плече.

— А ти класно плаваєш, — промовив Віталій, відсапуючись. — Розряд є?

— Я, щоб ти знав, майстер спорту. За область виступав свого часу, і міг би взяти золото, якби..., — той махнув рукою. — Тебе це не колише. Якого хріна тебе на той берег понесло? Бахнув і на подвиги, блядь, потягнуло?

— Він не потонув, так я його зараз сам приб’ю, — буркнув за спиною врятованого другий рятувальник.

Мельник став так, аби бачити обох. Перед ним були класичні люди без особливих прикмет. Обидва русяві, приблизно одного віку і однієї статури. Спектакль, розіграний щойно, мусив переконати Віталія в тому, що Заруба найняв на таку роботу не випадкових людей, а справжніх професіоналів. У нього майнула думка, що ця парочка теж щось на зразок охоронців, котрі працюють під рятувальників, а насправді контролюють тут ситуацію і доповідають усе хазяїнові. Одне одному, звісно, не заважало, але фахова підготовка рятувальників справді була на високому рівні. Мельник, чесно кажучи, не був певен, що місцевий рятувальник Серьога настільки ж професійний плавець.

— Ви вже, мужики, вибачте ідіота, — миролюбно промовив він. — Це такий експеримент був.

— Який, на хер, експеримент? Ти зовсім із головою не дружиш?

— Вас мусив попередити Заруба.

— Та попереджав він нас, що ти підійдеш і треба якась допомога. Тільки він не казав, що ти зовсім на голову хворий.

— Добре, я все поясню. Тільки давайте зараз кудись у район „Аврори” відійдемо. З боку це виглядатиме так, ніби я повів вас могорич ставити.

— Ми на роботі не вживаємо, — попередив перший.

— Хто це знає? Он конкурент ваш на посту, — кивок у бік здоровила Серьоги. — Мене Віталій звуть, Мельник прізвище. Давайте знайомитися, чи що.

Рятувальників звали Микола Чабан і Михайло Моруга.

Після розмови з рятувальною командою і узгодження всіх деталей пройшло дві години. Мельник підозрював, що це трошки запізно, та інших варіантів у нього не було. Він не міг відразу по тому бігти до Люди у вагончик. Надто вже на виду опинився, тут треба витримати паузу.

Ближче до вечора в вагончику-маркеті стало трошки людно. Тут товклися в основному мужики, прицінюючись до пива та горілки. Віталій терпляче дочекався, поки Люда відпустить чергового набридливого клієнта, і підійшов до стійки впритул.

— Драстуйте, Людочко...

— О, драстуйте вам! Це вас тут недавно хтось із наших побив?

Нічого собі — новини наче сорока на хвості носить.

— А чому з ваших?

— Тут більше нема кому! — радісно повідомила Люда. — Кажуть, ви до когось у Козуби бігали. Ну, наші хлопці вас десь і перестріли.

— Хто каже?

— А всі!

— Гм, цікаво... Може ви знаєте, хто мене так?

— Ви самі повинні знати. До кого ходили, в тієї і питайте, — настрій у Люди ставав усе кращим. — Вам водки?

— Можна і водки, — Мельник витяг із кишені купюру. — Тільки у нас тут із вами розмова не так давно була. Ну, про рибку...

— Про яку рибку?

— Наче пацани якісь можуть кілька кілограм лящів чи щучок підігнати. Тільки ви казали, наперед замовляти треба.

— Це вам?

— Ага... Ну, не зовсім мені, але я розплачуватися буду. Коротше, замовляю рибу я. Тільки мені таких, крупненьких. Реально?

— Трошки запізно ви сказали. Вам на завтра?

— Якщо вийде.

— Ну, не знаю, — знизала товстими плечима Люда. — Нате вашу водку. А я якщо сьогодні когось побачу, то скажу. Не завтра, так позавтра принесуть. Нормально?

— А що робити? Спасибі вам, Людочко.

Пастка була дуже простенькою. Але Мельник дуже сподівався: ті, на кого вона поставлена, клюнуть на гачок.

Справді, досить займати глуху оборону. Пора починати справжнє полювання.

Він знову вбив комара.

Мабуть, мільйонного чи двомільйонного. Мельник знав, що цих лютих і набридливих комах тут значно більше, всіх усе одно не перетовчеш. Але від нудьги, втомившись сидіти в засідці вже після першої години сидіння, почав рахувати, скількох кровососів пощастить прихлопнути. На першому десятку безнадійно збився, потім зрозумів — марна це справа. На кожного розчавленого на щоці чи руці комара прилітає не менше десяти нових бійців. Тому облишив дурну справу і машинально бив їх просто так, без ліку.

На відміну від учорашньої ночі Мельник вирішив цього разу не спати на Тихому Затоні до ранку. Тут комарі, до речі, трошки допомагали — варто піддатися чарам сну, як відразу ж якійсь мерзотник залітав у вухо чи носа. До того часу, як почав сіріти новий день, Віталій уже чухався, наче блохастий собака.

Він і рятувальна команда вибралися сюди, коли остаточно стемніло. Ольга надвечір стала на диво нав’язливою, чого за нею в принципі поки не помічалося. Мельник досі шкодував, що повівся з нею трошки грубо, відіславши спати і пославшись на втому. Адже вдень ніякої втоми не виявляв, навпаки — показав таку швидкість і натиск, що білявка кілька разів не стримала крику. І ось тепер на тобі — замучився. Але, швидше за все, вона лише грала сильно ображену. Подметься і перестане. Зараз Мельника цікавив лише результат його задумки.