— Згоден, нема. Тільки в нього і без пістолета на кілька статей вже потягне.

— Дядькові це пояснили. Тому він відразу з міліції на пошту погнав — додому дзвонити. Тітка до мене прибігла. А я оце до вас, — очі Люди знову заблищали. — Заберіть свою заяву. Скажіть, що це не він. Пацанові ще вісімнадцяти нема, в армію тільки на наступний рік. Дядько не відмазував, каже — хай послужить хлопець. Може, розуму набереться...

— Правильно. Зона розуму не додає. Ніякої армії тепер не буде.

— Слухайте, дядьо просив переказати — вони за машину вам виплатять, телефон куплять, скільки треба — стільки й платитимуть кожен місяць. Він сам тільки завтра приїде, теж до вас на розмову хоче прийти. Свиней та поросят різати почнуть, грошей не пошкодують. Один у них Миколка...

— Так і я, Людо, в мами своєї один син. І вона в мене ще жива. А Миколка ваш на людей із ножем.

— Не він це!

— Ви ж кажете — признався.

— Сама нічого толком не знаю. Дядько там у Чернігові сидить, кінці шукає, всіх, кого можна, на вуха піднімає. Треба ж точно знати, як там і що...

— Послухайте мене, Людо, — зітхнув Мельник, кладучи руку на її дебеле плече. — Тепер я вже нічого не можу зробити для вас, навіть якби хотів. Хоча, коли чесно, не хочу. Але це можна було обговорювати, поки вбивство там не вилізло. Тепер — все, Череда зізнався. Процес пішов. Це правда, така система.

Люда підвелася, витерла очі тильним боком долоні. Тепер вони блиснули не від сліз, а від люті.

— Не хочете, значить... По морді дістали — і так на молодших за себе відіграється. Не ходіть до мене в магазин — пляшку в голову кину!

Крутнувшись на п’ятах, вона вийшла на двір, ледь не збивши з ніг Ольгу. Білявка провела Люди здивованим поглядом.

— Чого це вона?

— Нічого. Один її близький знайомий догрався, — Мельник посміхнувся кутиком рота. — До речі, Олю, вона обіцяла мене скалічити. Так що в разі чого...

Остаточно картина прояснилася, коли під вечір на базу приїхав джип, за кермом якого сидів коротко стрижений хлопець спортивної статури і з явно військовою виправкою.

Весь цей час Мельник не знав, куди себе подіти. Дуже хотілося подзвонити комусь із знайомих, хто може бути в курсі справи, і дізнатися подробиці цієї історії. Навіть мало сенс їхати в Чернігів і особисто, обійшовшись без телефонних дзвінків, зайти до потрібних кабінетів. Але в будній рейсовий автобус робив лише два чотири рейси. Три з них Віталій уже пропустив, четвертий — о пів на восьму вечора. З темпами, якими він їде, до Чернігова реально дістатися близько дев’ятої. Туди-сюди — вже пізній вечір, за ним — ніч. Де і кого шукати? Все одно доведеться перенести на завтра.

Але вирішення проблеми прибуло у вигляді джипу з спортивним хлопцем за кермом.

— Збирайтеся. Павло Павлович чекає.

— Це він за мною таку машину прислав?

Водій обмежився кивком.

— Чому сам не приїхав?

— У мене наказ привести вас до нього.

— Он як — прямо таки наказ!

— Перевдягніться. В офіс у шортах не можна.

— Джинси і футболка підійдуть? Чи смокінг позичати?

— Нормально. Я чекаю в машині.

...Вже за годину Мельник заходив у вже знайомий кабінет. Заруба підвівся йому назустріч, вийшов з-за столу, міцно потиснув руку, кивком голови відправив його провожатого за двері. Той вийшов і причинив їх за собою.

— Присядьте, Віталію, — Заруба витяг з шафи непочату пляшку віскі „Джоні Вокер”, дві склянки, поналивав на три пальці, узяв свою і заклично підніс: — За вас. Сьогодні — тільки за ваш і ваш успіх. Я в вас не помилився.

Мельник не особливо заперечував. Ковтнув, скривився — напій як на нього був жорстким на смак. Та промовчав, чекаючи більш докладних пояснень. Заруба допив свою порцію одним махом, видихнув, примостився на стільці навпроти Віталія, відкинувся на спинку.

— Сьогодні я, здається, надудлюся. Давно собі такого не дозволяв. Налигаюся і засну в кабінеті. Жодна скотина слова не скаже.

— Це ви так про своїх підлеглих?

— Ви не слухайте мене, Мельник, не слухайте. А якщо вже слухаєте, то думайте про мене, що хочете. Багата зажрата скотина і таке інше. Просто ви мені сьогодні влаштували справжнє свято. Вірніше, ви його почали, а рідна міліція завершила.

— А якщо докладніше?

— Все дуже просто, — Заруба знову налив. — Ваш план удався на всі сто. Побачивши вас, ці відморозки відразу спробували вас убити. На цьому попалися і призналися — вони справді систематично крадуть чужий улов. Ви скажете — через це не вбивають. Я скажу так само, але ж ми знаємо, з ким маємо справу. Особливо цей, як його...

— Лютий...

— Точно, Лютий. Ви ж знаєте мої можливості та зв’язки на всіх рівнях. Щойно вони почали признаватися, я вже знав про це. Ну, а подробиці мені годину тому закінчив розповідати начальник УМВС зі слів начальника карного розшуку. Я тримав справу під контролем, тому всіх чотирьох відразу забрали сюди, не тримаючи в районі. Тут спеціалісти кращі. Докладно я нічого не знаю, але загалом картина виглядає так, — він знову випив, закурив цигаркою. — Їх уже сюди привезли тепленькими. Там, на місці, ви встигли підготувати грунт, і операм із району лишилося тільки записати під протокол їхні зізнання про те, як вони напали на вас, побили і пошкодили машину. Та „Нива” записана на одну з фірм, яка належить мені, тому формально пошкоджено моє, Павла Заруби, майно. Мені завдано певної матеріальної шкоди. Відповідно, я просто мушу написати заяву і простежити, аби справі дали хід. Таким чином я маю право особисто цікавитися ходом розслідування: знищене моє майно, скоєно напад на мого працівника. Ви ж мій працівник чи ні?