— Здається, так, — Мельник випив і теж потягнувся за цигаркою.

— Далі відбувається наступне: всіх чотирьох розводять в окремі кімнати і починають колоти, як це у вас в міліції називається, на предмет нападу на покійного громадянина Кулакова. Тут всі займають глуху оборону, хоча для чого, який смисл? Адже напад, завдання тілесних пошкоджень, злісне знищення чужого майна і незаконне зберігання наркотиків уже є. Здавалося б, одним побиттям більше, одним менше. Але, як мені розказали, команда стоїть, як панфіловці під Москвою. Та нарешті один не витримав — зламався. Ніж признав, той самий, який на березі затону знайшли. Саме батько його нагодився, тамтешній, козубський. Без задньої думки ножика свого впізнає. Протокольчик раз — і пацанові під ніс. Тут уже нема куди діватися — вбили, каже, ідіота. Ходив, бачте, за ними, вистежував. Хотіли спочатку просто повчити, тільки йому мало показалося. Коли на затоні його застали — зовсім дах у всіх поїхав. Наздогнали, зловили, у воду кинули і так тримали, поки не захлинувся. А пацанчик цей, ну, сільський, саме обкурився перед черговим походом по рибку. Ну, витяг ножаку і р-раз! — Заруба зробив випад рукою, демонструючи, як саме Коля Череда проколов ножем свою жертву.

— Для чого ж він ножика з собою носив?

— А для чого вони шматки ланцюга, кастети та іншу дрянь із собою тягають? Крутизна, ось вам і маєте. Одне слово — крутизна. Ще по одній?

Мельник машинально кивнув, хоча пити зараз особливо не хотілося. Господар кабінету повторив і, не цокаючись, випив, після чого повів далі:

— Я вам уже казав: спосіб убивства Кулакова такий самий, що і в попередніх випадках. У міліції це без мене знали, тільки ніяк не могли приводу знайти, аби історію про нещасні випадки в справу про умисні вбивства перекваліфікувати. Офіційно ж справ нема, тому я до вас, відставного опера, і звернувся приватним порядком. Але за першим моїм словом справу відкриють, щойно буде така можливість.

— Ясно. Компанію Лютого почали колоти на вбивства рибалок.

— Правильно, — кивнув Заруба. — І щоб ви не сумнівалися — розкололи!

— Призналися, значить, — промовив Мельник, покрутив у руці свою склянку, залпом випив. Він ще не знав, як до всього цього ставитися.

Він не забув слизького дотику під водою до своєї ноги.

— Призналися щиросердно! — багатозначно підніс указівного пальця догори Заруба. — Лютий — найміцніший серед них горішок. Тільки тоді, коли йому всі три явки з повинною показали, власноруч його друзями написані, він попросив ручку і папірчик.

— Невже все так просто?

— Простіше не буває. Я дуже задоволений — ніхто з конкурентів ці всі вбивства не замовляв і підірвати мій бізнес не хотів.

— Значить, немає ніякий привидів, жодних примар, іншої чортівні?

— Все це — місцеві казочки тітоньки Аріни, — відмахнувся Заруба. — Мені тепер аж соромно, що я нагнав на себе такого страху та й вас, адекватну людину, з толку збив. Хоча я вам скажу, — він нахилився ближче. — Якби ви не були такою адекватною людиною і вирили в усю цю нечисть, так швидко ми б з вами цю проблему не вирішили.

— Ну і чим же вони це мотивують? Взагалі — як усе відбувалося?

— Мені дали сьогодні почитати копії явок із повинною. Безграмотно написані, та не в тому річ. Хотілося пацанам пригод. Лютий, їхній лідер, завжди готовий був якусь гидоту скоїти. Перший раз у них усе випадково вийшло — хлопчикам гарний імпортний човен сподобався. Вирішили просто так, на гоп-стоп забрати, хазяїн не віддає. Навіть битися почав. Його ззаду оглушили і в воду головою. Так і тримали, поки не захлинувся. А далі вже Лютий командував, як і куди трупи дівати. Наступна жертва їх застала за вичищенням сітей. Слово за слово — з ним те ж саме зробили. Пожили трошки, побоялися на перших порах, бачать — нічого не сталося. Ніхто ними не цікавиться. Ось після цього їх азарт і охопив. Мені сьогодні ваше колишнє начальство казало — так буває. Затягне людей звичка вбивати, і таку залежність виробить, куди там наркотики. Особливо, повторюся, коли це безкарно і коли люди вже морально для цього визріли. Лютий саме з таких. Його дружки все на нього валять, самі пишуть — змушував, тероризував, боялися його і все таке. Словом, бридка і неприємна історія. Скількох би вони вбили, якби я тоді не втрутився, боюся сказати. Знаєте, оті містичні історії справді допомогли. Інакше я б цього всього не почав. А так вирішив розібратися, хто воду каламутить. Розібрався, — Заруба налив собі ще. — І жодного відчуття радості, хочу вам сказати. Зловили б якесь лох-несське чудовисько, і то задоволення більше. А так — двоногі чудовиська, на людей сході та ще й молоді, жити б і жити. Ну їх, нап’юся від усього цього. Тільки зараз, чекайте.

Він підхопився, відчинив сейф, витяг звідти пачку доларів у банківській упаковці, поклав на стіл перед Мельником.

— Що це?

— Умовні одиниці, як їх у нас називають. Ви їх чесно заробили, плюс невеличка премія. І давайте вважати справу для себе закритою. Далі міліція нехай займається, їй за це зарплату платять. До речі, інформація про вашу участь у цій справі подана мінімально. Не думаю, що вам потрібні тісні контакти з вашим колишнім керівництвом, котре не цінувало вас.

— А ви цінуєте?

— Як бачите, — Заруба кивнув на пачку. — Беріть, беріть гроші. Ховайте. І можете їхати додому, відсипатися.

— Значить... Значить, я уже у вас не працюю?

— Чому? На посаді охоронця — звичайно. Тільки я пропоную вам узяти невеличку відпустку за свій рахунок. До того ж не обов’язково вам охороняти базу відпочинку. Для хорошого працівника в мене в службі охорони робота знайдеться завжди.

— А якщо я повернуся і трошки відпочину там?

— Ви ж можете поїхати за кордон, кудись у Чорногорію, наприклад...

— Чим берег Десни поганий? Ви ж були ним зачудовані...

— Я й тепер зачудований, інакше не починав би всього цього. Ну, як знаєте. Тиждень у вас є, потім дзвоніть і приходьте, щось придумаємо. Ще щось? — Заруба запитально подивився на співбесідника.

— Ну, не знаю... Я можу якось почитати ці протоколи? Я ж ніби потерпілий, заява є...

— З вами, звісно, ще будуть балакати, викликати на допити і все таке. Ви ж справді потерпілий... Але я б не радив вам тепер цим займатися. Без крайньої потреби людину, котра працює в банкіра Заруби, ніхто турбувати не стане. Всьому свій час. Справа для вас закінчена, змушений повторити це, — він підвівся, своїм прикладом показуючи, що Мельник повинен зробити те ж саме. Потиснувши Віталію руку, Заруба промовив абсолютно тверезим голосом: — І ще одне... Мої можливості вам відомі. Краще не цікавитися цією справою за моєю спиною. Все одно ваш інтерес випливе.