Досить гратися в партизан. За вчорашній день ці ігрища Віталію набридли. До того ж він чомусь був певен: навіть якщо Заруба і приставив до нього вчора якісь „ноги”, сьогодні він не стане цього робити. Адже, мабуть, переконався — його попередження діють, він, Мельник, займається різними дурницями. Тому Віталій вирішив обійтися без маршруток і таксі, а пройшовся до гаража і осідлав власну роздовбану, але тау рідну та дорогу „вісімку”. По дорозі про всяк випадок перевірився — ніхто за ним не наглядав.

Журналіст Владислав Коротун жив на Рокосовського, причому — в самому кінці вулиці. Заїхавши у двір, Мельник припаркував машину, набрав код замка на дверях під’їзду, який повідомив йому журналіст, зайшов, піднявся ліфтом на шостий поверх і подзвонив у потрібну квартиру.

На нього чекали. Двері відчинилися, він зайшов.

Вийшовши від Коротуна за три з половиною години, Мельник спустився вниз, сів у машину і закурив. Перед цим він кинув на сидіння біля себе позичений, а швидше — конфіскований в журналіста тоненький та плаский цифровий диктофон.

Він не поспішав їхати. Хоча б через те, що поки не знав — куди. Так само не знав, як ставитися до зізнань, які довелося буквально витрушувати з журналіста. Від самого початку розмова здалася Віталію надто кострубатою. На допитах він подібну манеру поведінки спостерігав не раз і не два. Правда, дотепер він не мав справи з журналістами. Зате після сьогоднішньої розмови знав — буде ненавидіти якщо не всю пишучу братію, то принаймні більшість із них. У кіно та серіалах вони виглядали зовсім не такими, як Славко Коротун.

Мельник зараз не міг підігнати дії журналіста під конкретну статтю кримінального кодексу. Звісно, при бажанні більш досвідчені юристи, ті ж самі слідаки з прокуратури, знайдуть подібну статтю. Тільки навряд чи вдасться засадити Коротуна хоч на кілька років. Формально складу злочину в його діях ніхто не знайде. Інакше доведеться саджати половину журналістів, і не лише в Україні, а, як підозрював Віталій, у цілому світі.

Докуривши цигарку, він уже знав приблизний план своїх дій. Про його візит Коротун мовчатиме. Це справді в його інтересах. Мельник не знав, на чиєму боці зараз час, працює він на нього чи проти нього, але сидіти просто так, склавши руки, не хотілося. Тому нехай він зараз помиляється — однією помилкою більше. В усякому разі потім він не зможе дорікнути собі за те, що зовсім нічого не робив. Отже, треба діяти за підказкою інтуїції, тієї самої своєї хваленої чуйки.

Аби не шукати телефону-автомата і дуже шкодуючи зараз за втраченою мобілкою, Мельник повернувся додому і вже звідти подзвонив кумові Скрипнику. Свої попередні та подальші дії він устиг обдумати по дорозі, і висновок був невтішним: коли відступаєш хоча б на півкроку від власних звичок та принципів, завжди робиш помилки. А він же славився своїм наполегливим бажанням прокачувати абсолютно всіх, з ким мав справу під час чергового розслідування. Він чи втратив професійні навички, чи спека його розморила, чи дивна історія, в яку втрапив, виявилася надто нестандартною — словом, він випустив із виду кілька важливих, як тепер стає зрозуміло, деталей.

Тому кумові Скрипнику нічого не пояснював. Обіцяв докладно обмалювати ситуацію трошки пізніше. А поки виклав своє прохання і назвав потрібні прізвища. Скрипник зітхнув, але традиційно пообіцяв допомогти. Тільки попередив — не раніше як після обіду, десь година шоста вечора. Зараз годинник показував половину першої дня.

Нехай. Є чим зайнятися.

Їхати старенькими „Жигулями” по роздовбаній ґрунтовій дорозі — не фонтан. Але машина не розсипалася. Від Козубів повз знайому вже дамбу в бік Тихого Затону Мельник доїхав хвилин за двадцять, заїхав у ліс, зупинився так, аби авто не було видно з дороги. Далі рушив пішки.

Навіть удень довкола затону було похмуро, вогко, і комарі так само насідали хмарами. Віталій постояв, вираховуючи, звідки почати шукати і чи знайде він щось, а якщо знайде, то що саме це буде. Потім, логічно прикинувши — далеко від берега все одно ніхто нічого не ховатиме, і коли ховатиме, то десь за кущами, зорово поділив місцевість на сектори і приступив до пошуків. Так завжди роблять, коли обшукують квартиру чи будинок, шукаючи сховок.

Йому здалося, що місце він обрав правильно: дивитися треба з того боку, де було вбито Кулакова. Біля цього місця, до речі, є єдиний на всьому Тихому Затоні більш-менш нормальний спуск до води. Як раз у тому місці, де очерету росте найменше. Коли не вдалося нічого знайти, Мельник розширив радіус пошуку і знову взявся до роботи. На комарині укуси не зважав.

Удача посміхнулася йому після майже трьох годин лазіння між деревами та кущами. На відстані чотирьох метрів від берега, в густих заростях він знайшов тайник — акуратно викопану в землі квадратну яму, замасковану зверху дерном. В принципі він підозрював, що саме заховане тут, біля затону. Ось тільки його припущення виявилися надто буквальними.

Постоявши на колінах над ямою, Мельник акуратно склав усе назад і замаскував, як було. Критично подивившись на свою роботу, вирішив: ніхто не здогадається про візит стороннього, тім більше — рано вранці. Обтрусивши штани, він повернувся назад, сів за кермо, розвернувся і поїхав на базу.