Він писав: «Існує ще одна проблема, яку належить з’ясувати фахівцям з історичної психології: яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період голодовки? Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни ці мають незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням...

Перше, що найбільше вражало сучасників, — це винятковий садизм, який був притаманний не тільки червоним активістам, але тою чи тою мірою і всьому населенню. Враження таке, наче о тій порі всіх охопило божевілля: вбивали за шмат хліба, за гнилу картоплину, за жменю квасолі чи жита — причому не стільки для того, щоб мати який-небудь зиск, а просто так, заради самого процесу вбивства. Наростання цієї тенденції прослідковується протягом зими 1933 року і свого піку сягає в травні, виливаючись у поховання ще живих людей і канібалізм, який спостерігався практично в кожному населеному пункті. Другою стороною цього феномену виступають аберації у сприйманні часу і простору — для людей, котрі пережили голод, період з осени 1932 по червень 1933 року відзначається прискореним перебігом і протікає наче у замкненому колі: ніхто не думав про минуле чи майбутнє, всі жили тільки сьогодні, а тому кожен, хто пережив цю пору, згадує її як сколапсований згусток часу, котрому притаманні специфічні функції та властивості. Те ж самісіньке відбувалося й зі сприйманням простору — як свідчать очевидці, після жнив їм не вдалося розшукати могили своєї рідні, яка померла від голоду, хоча вони власноруч здійснювали поховання; і причина їм бачиться в тому, що змінився світ, себто він став не таким, яким був до голодовки. Й коли замислюєшся над оцими розповідями, то врешті-решт складається враження, що голод Тридцять Третього року був патологією, яку неможливо пояснити логічними чинниками, що це була свого роду хвороба, причому не тільки суспільства, а й цілого фізичного світу, що це було аномальне явище, яке мало космічний характер і призвело до того, що після його завершення всі виявилися не такими, які вони були доти...»

здрастуй юру дитино знов приїжджали до мене тії Гицлі сього разу двоє за тебе розпитували в сіліраді й ще на кутку питали хто сюди їздить і коли й чи Агітації якої не провадить а тоді до мене зайшли оден хирявий але зразу видно шо наволоч а другий лимар із тих Лимарів шо на Хуторі сиділи котрим я ворожила в 32 году а вони послухалися да втікли аж у Козакстан кажуть мені Бабо ми знаємо шо твій унук десь літіратуру сховав оддай поки ми добрі а то ми його посадимо оддай а то гірш буде поняла да от же ж Бовдури зразу видно шо комуняки думають баба дурна бабу за копійку можна круг пальця обвести наче комсомолку яку прицуцувату а воно ж усе на печі й лежить як ото ти поклав шукайте кажу вже десять таких як ви нишпорили тута і не найшли то може вам Щастя посміхнеться а сама думаю нехай Лизень вам посміхнеться шо то третій поріг у в Отхлані стереже а той уже як посміхнеться то з білим світом прощайся а лимар тоді плаща знімає та й не куди а прямісінько на піч де тії Бомаги у скрині й лізе о вже змисний ну та вони всі були такі всеньке їхнє Кодло хитре було а я зразу ж на тую Піч і наклала Коштрубове Свастя ага думаю лізь то він як гепне з лежанки да горізнач да потилицею об долівку аж кавкнуло ааа думаю поживився Чортова Тінь се тобі не в підвалах із люда хрещеного жили витягати очі свердлами вивірчувати да суглоби на дибі вивертати а се ти з Босорканею діло маєш устав тойді він за поперек держиться ох ох сів коло столу да й каже ну каже Бабо видно шо ти відьма в натурі я ж по Горах лазив да не падав а тут не з Доброго Дива загримів а я йому й кажу нічого Урвителю ше не те буде се тіки Початок а далі всі погибнете й винен у всьому Ти будеш бо проти нас пішов а він каже як се а я кажу ото я од Смерти вас у 32 году одрятувала так тепер ваше Кодло борг має передо мною тяжкий Борг кривлею печатаний у Книгах на тім світі записаний оддать можна тіки Тим Самим так шо недарма твоя Дорога з моїм унуком перетнулася а раз ти на нього ворогуєш значить пропадете ви всі як Руді Миші немає вже вам Спасіння хоч би я й просила за вас втямив а він як загиржить хахаха отеє ти бабо відколола Фортеля а я тоді й питаю а як за всеньке твоє життя зараз розкажу то повіриш ну розкажи говорить розкажи я й виклала йому за все шо було з ним геть і за таке шо тіки він Оден знав а тепер кажу пропадете переведетеся до їдної души не знатимете відки й Лихо се на вас окошилося клямка вам запала він тоді й побілів на Лиці а хирявий каже да шо єйо слухать она дура у нєйо ума нєт ми каже марксісти лєніністи в ето нє вєрім не вірите кажу то й добре а тепер ідіть звідси ідіть шоб ви туди не дойшли і назад не вернулися вони й пішли наперестріч Смерті своїй пішли сину бо коло Винограда вдарилася їхня машина в дерево якраз у тому місці де Ляхи нашу прапрапрабабу спалили колись ше за Шляхетчини перейняла її Душа цих гицлів да й повела на той світ хирявий убився а лимар скалічений сильно та він ше год повинен прожити мусить ше побачити як їхнє Кодло буде конати а так більше нічого нового й немає сину ото хіба Дзякунку на курорти повезли райком путьовку дав шоб вона там купалася й у Морі плавала як просцітутка а так більш нічого пиши сину як ти там твоя баба Чакунка

У вихідні він сів на електричку й поїхав до Києва. Там на околиці ув обшарпаному багатоповерховому будинку мешкав старий поет, з яким він колись познайомився на вокзалі. Вони сиділи у квартирі, де не було нічого, крім стільців і розкладачки, пили дешеве вино і балакали про все на світі. Час від часу старий нахилявся вперед і, дивлячись йому простісінько у вічі, хрипів зірваним дихавчаним голосом: «Ти знаєш, хто це перед тобою сидить?» І врочисто піднявши руку, заплющивши очі від захоплення, сам же ж і відповідав: «Це — великий український поет...» — ну, а далі, звичайно ж, називав своє прізвище. Юр питався, що чутно на білому світі, але поет безнадійно махав рукою: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Вони випили ще по шклянці, й поет почав читати вірші.

Він сидів, заплющивши очі, й мовчав. Ці неначебто прості рядки були напоєні такою ненавистю, що в нього аж мурашки ходили по спині од захвату.

Він сидів і згадував той кабінет на Володимирській, і заґратоване вікно, в яке ллялося сонячне світло, і насмішкувате обличчя Лимаря, який дивився на нього, мов на комаху, яку можна розчавити в однісінький мент, — а поет хрипів і хрипів, рубаючи долонею повітря:

Я не розколовся, думав Юр. Я не заговорив. Я не сказав їм ані однісінького слова, яке можна було б використати проти інших людей. Але ці людолови зробили мене зрадником, і тепер я не відмиюся від цього тавра до кінця свого життя... Навіть якби йому якимось дивом пощастило зустрітися з Леляною, — що він сказав би на своє виправдання? Що це була тонко розрахована провокація, котра мала на меті прикрити справжнього сексота? Що слідчий спланував усе наперед: вивів його з кабінету якраз тоді, коли її вели на допит, і дружньо поплескав його по плечу, щоб вона побачила це і зробила висновок, що він — провокатор? Він знав, з якою погордою, недовірою і насилу прихованою зневагою ставляться дисиденти до кожного, хто не був у політичних таборах; знав, що Леляна йому не повірить — хоча б тому що вона з гідністю витримала всі випробування, пройшла ізолятори, пересилки і політичну зону, а він, здоровий накачаний бичок, у цей час гуляв на свободі; знав, що вона згадує його з презирством та огидою, яку він побачив того дня у її очах, — і коли він уявляв собі усе це, то починав скреготіти зубами і лаятися від глибокої, чорної безвиходи... А заразом щось підказувало йому, що в усій цій історії він повівся не так, як слід було б поводитися порядній людині. Він довго мізкував над цим, але так і не зміг дійти якогось чіткого і прийнятного для себе висновку. Так чи йнак, а щось його підсвідомо гризло, і сумління підказувало, що з цієї ситуації він міг вийти не втративши свого доброго імени.

Пополудні він повертався додому. Вистрибнувши на остатній зупинці з вісімнадцятого тролейбуса, він підтяг замок своєї куртки і, згорбившись, почвалав до підземного переходу. Було холодно. Зближалися празники, і на кам’яницях у глибині майдану висіли портрети вождів. Згори видно було, як довготелеса фігура в дешевій синтетичній куртці незграбно чимчикує через майдан і раз по разу озирається назад, кумедно вивертаючи голову. Вона віддалялася, однак портрети не меншали, — витаючи у холодному сивому просторі, немов безплотні духи зла, вони знай зростали і зростали, аж в якийсь момент Юрові здалося, ніби вони затулили собою ввесь білий світ і відомий їм кожен його крок і кожнісінька думка, навіть іще й не висловлена. Він мерзлякувато повів плечима й підняв голову. На тому боці Хрещатика бовваніла велетенська скульптурна композиція. Це були камінні люди, які завмерли у рішучих позах, тримаючи напоготові рушниці та ножі. Над ними височів примружений татаркуватий чоловік, і на обличчі його застигла нещадна жорстока рішучість. Юр вилаявся і сплюнув. Зупинившись біля парапету, він дістав пачку «Паміру» й, запаливши, знову глянув на тих ідолів. Повіяв холодний вітер, і хмари в небі потроху розходилися. Під арками головної пошти стояли люди. Вулицею Жовтневої революції спускався кортеж чорних авт, супроводжуваний машинами автоінспекції. Юр заплющив очі — й тоді його свідомість здійснила якийсь аномальний стрибок, незбагненний містичний хід, і він...

... побачив: на майдані розвертається танк. Траки його масивних гусениць натужно скрегочуть, зминаючи й розорюючи асфальт. Ось він спинився, й тільки потворний зелений хобот іще пливе в повітрі, немов би винюхуючи здобич. Він опускається нижче й завмирає. А-ахї — колеться холодний сивий простір. Смердить вибухівкою і розтрощеним кременем. Скульптурну композицію неначе яликом злизало. Розривний снаряд розметав пам’ятник у радіусі ста метрів. Камінна голова ідола валяється посеред Хрещатика, втупившись у небо невидющими очима. З жерла гармати хукає хмаркою жовтого диму. З бічних вулиць починають виїжджати плямисті бетеери. Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. Над Хрещатиком тягне їдким чадом солярки. Десь на горі в районі ЦК чутно короткі автоматні черги. Потім видно, як вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. Їх дуже багато, усі вони в краватках і ділових костюмах. Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті, кому вирок може бути лише один, — смерть! Їх женуть ударами прикладів; обличчя їхні в крові, час від часу б’ють короткі злі постріли — це пристрілюють тих, котрі біжать не дуже хутке чи відстають... А на майдані вже стоять автомобільні крани. Із їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...

Він заскреготів зубами і, вилаявшись, загилив ногою по бар’єру. Мабуть, усі ці почуття були написані прямісінько на його лиці, тому що люди, проходячи, озиралися назад. Врешті він зумів опанувати себе і, понуривши голову, став спускатися у перехід.

Він ішов і думав: такого не буде ніколи. Спливе десять років, двадцять, п’ятдесят... сто! — а ця величезна безглузда держава буде стояти, як скеля. І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм. Зникнуть навіть табори для політв’язнів, тому що перестануть народжуватися інакомислячі. І це буде отой комунізм, до якого так прагне уся оця темна забита людність, що зветься радянським народом.