... але тут-таки у вуха штовхнув гучний переможний регіт.

Він розплющив очі. Затим підняв голову — і кроків за двадцять уздрів білий, мов крейда, силует, котрий гостро й неприродно світився посеред глухої осінньої ночі. Це була ота безрука й безнога потвора; широко роззявивши глибоченну чорну пащу і розхитуючись із боку на бік, вона захлиналася диким тріумфуючим реготом, вона відкидала круглу безволосу голову і трясла бородою, вона дриґала своїми оцупками й неначе б аж підскакувала од захвату; сміх клекотів у її горлянці й жахливим громовим бухканням виривався назовні, боляче і нестерпно вдаряючи по барабанних перетинках, — і тоді він...

... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, — але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі — багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало — люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні роти, вродливі юні дівчата відкидали голови, і їхні очі променіли, як від оргазму, молодики із вовчими щелепами й червоними пов’язками на рукавах плигали й телесувалися, намагаючись привернути до себе увагу вождів; ці люди ішли й ішли, дружно підкидаючи ноги, вони крокували щільною згуртованою лавою, нікуди не звертаючи й ні на що не зважаючи, їхні обличчя, сповнені ентузіязму і несамовитого злого спортивного азарту, усе зближалися і зближалися, ось вони вже на відстані витягнутої руки, він відчуває, як тверді підошви їхніх чобіт наступають йому простісінько на груди — і топчуть, і стусають, і підкидають його, мов непотріб, який чогось опинився на їхньому шляху; й тоді свідомість його відчайдушно шарпонулася, злітаючи до світла, туди, де немає ні вождів, ні кривавих знамен, ні безмозких людей зі сталевими очима, — однак це їй не вдалося, і перед його внутрішнім зором знову постав лисий пагорб, на якому десь-не-десь поросли кущі дикої рожі, а далі те видиво побільшало, й він побачив здоровезні ями, біля яких височать купи свіжої землі, а трохи далі, на траві, — ще живих людей, що лежать горізнач, тримаючи в руках палаючі воскові свічі...

... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі — череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! й зараз у пам’ятку: як я до них допалася, то так уже наминаю, так ними запихаюся — а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, — а там тільки голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу.

«Ой, мамо, — кажу я тойді, — а Сталін же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки хоче, скіки і їсть, еге ж?»

Мама зразу на те нічого не сказали. Хіба одвернули голову й довго-довго дивилися у вікно, де ллялося оте світло, мутне да невеселе.

«Щоб його розірвало, дитино моя!» — прошепотіли вони.

... од того, що в комині грюкало, наче там оселилася вітряниця. Плаваючи на грані яви і сну, де предмети матеріяльного світу незбагненним чином перемішувалися із думками та образами, він зненацька пригадав, як баба розповідала про вітряниць — малих відьом-недолітків, які вночі залітають через комин і, прокусивши горло, ссуть кров із сонних людей. Допіру цей спогад промайнув краєм його пам’яти, як він почав потроху пробуджуватися, струшуючи з себе сон, що, немов полова, шамотів і шелепав у вухах сухим набридливим шурханням; аж ось він розплющився, й у вічі вдарив світ білого дня, й він уздрів, як за чорними перехрестями рам гнеться од вітру кущ дикої рожі, як відчайдушно вимахує гілля стара кощава груша на причілку, а ще далі, потойбіч провулка, шалено костричить буревієм розкуйовджену темну стріху в покинутому обійсті. Юр одкинув ковдру і, звівшись на ліжку, став наслухати, як реве й гупає в лежаках на хаті, однак за кількоро хвиль свідомість остаточно повернулася до нього, й він тоскно подумав, що так чи йнак треба вставати, розводити огонь і лаштувати сніданок, бо надворі вже давно зайнявся білий день... Подумавши це, він обвів неуважним поглядом шпаристу грубу, вікна й ліжко, геть побите й поточене шашелем, — і загледів, що поміж дошками над узголів’ям щось біліється. Він сягнув у кишеню комбеза й, добувши ножа, знічев’я виколупав зі шпарини складений учетверо листок. Тоді розгорнув ту бомагу — й увіччю заплигали здорові кривобокі літери...

Юру дитино я знаю шо ти приїдеш до хати отам коло печі замуровано теє Намисто як стане тобі дуже Зле візьми його та піди вночі до Церкви котора на вигоні а за мною не сумуй не треба ніхто ніколи не вмирає ніколи ніхто ніколи

Його пальці розімкнулися, й листок полетів під ліжко. Десь із хвилю він сидів, понуривши голову, а тоді зробив над собою зусилля і, злізши на долівку, почав одягатися. Все, що в неї було найдорожчого, баба ховала в кубасі коло печі — там, вона казала, ні огонь не дістане, ні вода, ні злодійська рука... Юр постукав кісточками пальців і, коли піч озвалася лунким дудонінням, почав колупати глину, од котрої зразу ж стало диміти сухою курявою. Ось ніж провалився в порожнечу; він зашилив руку в діру і, понишпоривши, дістав з кубашки щось замотане в стару пожовклу газету.

У печі зітхав і стугонів буревій. Поклавши ножа на лежанці, він розгорнув газету — і в темному покої загорілося червоне, мов жар, намисто, що світилося ізсередини своїм власним огнем.

Йому перехопило подих. Оце чаклунське намисто було найпершим спогадом його життя, і зараз, глянувши на нього, він мов би полинув крізь товщу літ і знову повернувся в отой день, коли був геть малим, років зо два, й сидів отуто на ліжку, зачудовано позираючи у вікно, де було стільки всього інтересного: і сіре, мов кужіль, небо з химерними кшталтами хмар, і сороки, які плигають по загаті, і річисько, де вітер колошкає шелюги, — аж у глибині покою, біля глухої стіни, де завжди стояла сутінь, щось раптом свінуло неземним, ясно-червоним сяєвом, — і він зіп’явся на ноги й, ухопившись за спинку ліжка, уздрів, як у бабиних руках струмує і палахкотить оте диво. Юр замислено струснув намистом. Кожен камінець виточений був на кшталт голови якогось божества, і видно було, що це робота давня й дуже тонка. Ось Лада із Лелею... ось Позвізд... ось Морана... це, напевне, Переплут... це Велес... а це гнівне жорстоке лице — Тор... Коштруб-Дажбог замикав коло й виточений був у вигляді тризуба, в котрому, якщо придивитися, вгадувався силует голуба. З яких давніх давен прийшло це намисто? Хто носив його тоді, як світ ще був молодий? Він знав, що відповідей на ці запитання не буде ніколи, однак почував, що доторкається до якоїсь дуже глибокої містичної таїни, осягнути яку свідомістю й логікою неможливо. Юр зітхнув і, взявши газету, розправив її на столі. В цей же момент щось поворухнулося у ньому; це було стрімке навальне передчуття, що в реальному світі, який становить матрицю людського буття, відбулась якась зміна; йому аж усередині замлоїло від раптової порожнечі й цілковитої, скрайньої вичерпаности, що виникає тоді, коли підходиш до межі, за якою починається новий етап твого життя; нічого не тямлячи, він ще раз провів долонею — і краєм ока помітив, що в тексті промайнуло знайоме прізвище.

Він узяв ту газету і, підійшовши до вікна, побачив, що це районний часопис, куди він ще школярем носив свої вірші. За радянської епохи цей листок звався «Ленінська варта»; тепер же, як і водиться, його перейменували у «Незалежність», і серед вихідних даних чорним по білому було написано: головний редактор Чумак.

Юр не повірив своїм очам; він перевернув газету й побачив, що видрукувано її восени минулого року; затим він знову глянув на задню сторінку, — й перед ним знову постало те лрізвище, набране здоровими літерами.

Вітер стогнав і свистів, скажено торгаючи залізом на хаті. Юр сів біля столу і безтямно подивився у вікно, силкуючись зібратися з думками; й тоді крізь рев і квиління буревію стало чутно, як у сінях загупало, забряжчало клямкою, а далі з гуркотом розчинило двері. Поквапом загорнувши намисто в газету, він схопився з-за столу і сховав згорток за образами. Допіру він це зробив, як розчахнулися двері до світлиці й поріг повагом переступила баба Лепестина, вбрана у якусь подерту кухвайку.

— Ох і віє, ох і віє!.. — сказала вона й перехрестилася до образів. — Оце видерлася на белебень, то замалим із ніг не поваляло... Бачив, що у двориську в тебе коїться?