Юр покрутив головою.

— Та я допіру встав... збудило буревієм! А вам теж не спиться, еге?

Баба продибала до столу й сіла на лаві.

— Скільки вже ж його спати, сину! Осьо прийде безноса, то спатиму вже аж до Страшного Суда...

— Та, — сказав Юр, наливаючи у чайник води, — за це не варт балакати... У кожного своя пора, і ніхто не знає, коли вона прийде!

— Правду, правду кажеш, сину! — закивала баба. — Твоя бабуня так само говорила: я, каже, того й кінець віка людського бачу, що він у книгах Морани записаний... Але, каже, не журися, Лепестино: душа людська не вмирає, а переселяється — і знову приходить на білий світ!

— Нічого собі! — вигукнув Юр. — А чому ж мені вона про сеє ніколи не казала?

— А воно їй перед смертю вже одкрилося, дитино! Прийшла до неї Морана вві сні да й повела ув Отхлань, щоб усе там показати... Ото, каже, попадають до мене душі всіх живих істот, які єсть на світі... а я їх держу в себе, поки Господь не погукає сії душі в Ир. Він дасть їм нове тіло, й народяться вони, щоб знову жити...

— То то, виходить, душа у всіх є — і в собак, і в котів?!

— А ти ж як собі думав! Морана казала: людина мусить прожити на світі свій вік... а як умре до часу, то сюю душу переселяють у звіряку, щоб вона дожила свій строк! Так що всяка душа знову народжується, і буває, стрінуться дві душі, які любилися колись, — і впізнають одне одного...

— А так воно, так! — замислено буркнув Юр. — Коли моя доля перетиналася із життям інших людей, то було таке відчуття, наче я їх уже знаю, й колись одні були моїми друзями, а другі — ворогами...

— Се ж воно так і єсть, дитино! — повагом сказала баба. — Ніхто ніколи не вмирає... а тільки знову й знову народжується!

На плиті засвистів чайник. Юр одставив його вбік і, познаходивши кварти, засипав туди чаю, а потім налляв окропу.

— А я отеє прокинулася... чую, гуде й свище у бовдурі! — сказала баба, сумовито схиливши голову. — Дай-но, думаю, сходжу до тебе в гості... Та й, чимчикуючи, згадала, як воно було в тридцять другім году, коли Чакунка з дітьми прийшла ув отсеє дворисько...

— То ви й це пам’ятаєте?

— А певно... мені ж тойді шістнадцять год було! Теж вітрюган отакий гуляв, і сніг починав імжити потроху... В сій хаті Нечаї сиділи, а як пішло розкуркулення, то виселили їх на Сибір... там вони й пропали до їдної души! То сільрада й поселила твою бабу... живіть, каже, куркульські прихвосні, а весною відправимо вас туди, де Макар телят пасе! — Баба роззирнулася по хаті. — Отсеї стіни тут не було... і передпокою... і піч зразу ж о праву руч стояла, як заходиш! То вже Чакунка тут після войни все переробила...

Юр заплющив очі. Перед ним постало: провалля, в котрих клубочиться туман, кручі, які поросли дерезою, а за річкою — хатина, що зизить у темряву жовтою плямою вікна...

— А місток був? — нарешті поспитався він.

— Аякже! З вільхових бервен, сто год йому було. Тоді ходили отими проваллями, де зараз хабуззя позаростало й ні жодної души не живе... хіба Вовчиця сама-самісінька в глиниськах сидить! А тойді ж там був присілок, і як ішли відтіля до Чакунки ворожити, то виходили в долину та через отой місток і проз криничку підіймалися в обійстя.. Еге, змінилося зараз усе! І людей тих уже нема, і життя зробилося геть не таке, й уся Вкраїна вже не та...

— Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! — понуро буркнув Юр.

Баба гірко посміхнулася.

— Ого, сину... коли вже ти їй не треба, то за мене що вже й балакати! Отеє на днях привидівся мені сон... Таке, наче прийшов до мене перший чоловік, той, що у войну його забили... да й каже: ходи, Лепестино, поглянеш, як у мене гарно! Та й наче пішли ми з ним у якусь долину, — а там барвінок цвіте, і ромашки, і так пахне, що голова чамріє! От він мені й говорить: зоставайся зо мною, голубко... А я й питаюсь: а діти? — Баба замовкла і засовгала ціпком по долівці. — А він і каже: нічого... погодя й дітей заберемо!..

Юр поколотив у кварті залізною ложкою і відпив ковток.

— Під ранок завжди щось таке верзеться.. — нарешті озвався він, ховаючи погляд.

— А ти сину, — поспиталася баба, — що ж, не передумав гребтися в отсьому ділі?

— Ні. — Він рішуче покрутив головою. — Воно, певна річ, смішно виглядає... а все ж!

— Значить, до Вовчиці надумав іти?

— А до кого ж іще! — буркнув Юр. — Так ви каже, вона ув отих проваллях живе?

— Там, сину, там! У глиниськах сидить, як сова... Але як будеш іти до сеї лярви, то візьми хлібину. Бо вона, кажуть, одних жаб да гробаків там їсть...

Надворі заревло й застугоніло, і в шибку знову застукотіла гіллям стара груша.

— Я сьогодні ще й у містечко хочу навідатися... — сказав Юр, підводячись із-за столу. Тоді виліз на лежанку й став нишпорити у скрині, викидаючи на припічок пожовклі стоси паперу. — Може, до вечора встигну й обернутися!

— А що ж у тебе там за діло таке?

Юр пошукав на печі й витяг із закутня старого портфеля із поржавілим замком.

— Давній приятель об’явився! — нарешті озвався він, запихаючи у портфель оте папіряччя. — Мабуть, правда-таки, що ніхто ніколи не вмирає..