О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.

– Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!

– Ну що ви, Марго! Задля вас – не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?

Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу – мурашки по спині. – А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!

– Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? – Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.

– Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? – Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? – А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок – автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?

– Звучить непогано.

– Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. – Він продиктував мені його дані. – Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?

– Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.

– Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?

Я завагалася:

– Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?

– Ну що ви! Така жінка – приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…

Я відкашлялася:

– Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз – спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. – Я поклала слухавку.

Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? – Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це – справді твій шанс.

Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. – Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.

Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:

Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна– не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці – старому кварталі. Година пішки.

Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? – Телефонує, ідіотко, що ж іще?

Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі – щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»

Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! – Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.

Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.

Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!

Його тихий і такий ніжний голос:

– Марго!

Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.

– Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. – Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок – і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері. Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.