Коли вранці всі поїхали на роботу, на вході до будинку майже не було видно його мешканців. Хлопець, схожий на студента, із сумкою через плече квапливо вийшов з дому о десятій ранку. Вийшли також старий чоловік років сімдесяти й жінка років двадцяти п'яти, але вони обоє повернулися назад з пакетами продуктів, куплених у супермаркеті. Усікава сфотографував і їх. Перед полуднем прибув листоноша й порозкладав кореспонденцію у поштових скриньках на вході до будинку. Приїхав кур'єр з картонною коробкою в руках, зайшов у будинок і за п'ять хвилин вийшов з порожніми руками надвір.

Щогодини Усікава відходив від фотоапарата й протягом п'яти хвилин робив розминку м'язів. Спостереження переривалося, але, звичайно, уникнути цього самому було неможливо. Важливіше завдання полягало в тому, щоб не перевтомитися. Тривале перебування в одній позі ослаблювало м'язи, і в разі чого годі було швидко реагувати. Усікава, вміло ворушачи на підлозі своїм незграбним тілом, наче Дзамудза, [16] що став комашкою, як тільки міг, розминав свої м'язи.

Щоб не знудитися, він слухав навушниками радіо на середніх хвилях, створене для передачі ранкових програм, розрахованих на домогосподарок і старих людей. Учасники передачі сипали заяложеними жартами, вибухали беззмістовним сміхом, висловлювали дурні, банальні думки, знайомили з музикою, від якої хотілося затулити вуха. А також голосно рекламували товари, які нікому не потрібні. Принаймні так здавалося Усікаві. Та все одно йому хотілося слухати людську балаканину. Бо випробовував на ній свою витривалість. І чого це люди виробляють таку недолугу програму й за допомогою електромагнітних хвиль поширюють по країні?

А хіба він сам, Усікава, бере участь в особливо благородній, продуктивній праці? Сидить у дешевій квартирі й, заховавшись за шторами, крадькома фотографує людей. Хіба має право звисока критикувати чужі дії?

Не лише тепер, але й раніше траплялося щось подібне, коли працював адвокатом. Він не пригадує, щоб робив щось корисне для суспільства. Найпершими його постійними клієнтами були великі й малі лихварі, пов'язані з гангстерськими шайками. Усікава обдумував плани, як вони могли б найефективніше вкласти кудись свої зароблені гроші. Одним словом, допомагав пристойно їх відмивати. Мав причетність і до насильного виселення мешканців певних будинків, щоб звільнити територію й перепродати її будівельникам багатоквартирних будинків. Це приносило їм велику суму грошей. Він славився також як адвокат людей, звинувачених в униканні від сплати податків. Більшість клієнтів вважала звичайних адвокатів нерішучими й підозрілими. А от Усікава, коли до нього зверталися (звісно, за відповідну плату), ніколи не вагався й успішно виявляв свої здібності, досягаючи певних результатів. Тому на нестачу роботи не скаржився. Стосунки з сектою «Сакіґаке» встановилися в той час. Він особисто чомусь сподобався лідерові.

Якби Усікава працював так, як пересічні адвокати, то, мабуть, не заробив би на прожиток. Хоча невдовзі після закінчення університету він склав державні іспити й дістав кваліфікацію адвоката, але не мав зв'язків і надійного заступника. А через свою зовнішність не став членом впливової адвокатської контори. Якби ж він навіть відкрив власне бюро, то, діючи звичним способом, майже не мав би клієнтів. У світі мало людей, які винаймали б за високу плату адвоката з таким незвичним виглядом, як Усікава. Напевне, під впливом телевізійних п'єс, присвячених судовим справам, звичайні люди вважають, що здібний адвокат має інтелектуальне, з правильними рисами, обличчя.

Тому цілком природним чином дійшло до того, що Усікава зв'язався із сумнівним світом. Люди цього світу зовсім не звертали уваги на його зовнішність. Скоріше навпаки — саме це стало головною причиною, чому йому довіряли і вважали своїм. Бо вони й Усікава опинилися у становищі, коли нормальний світ їх не приймав. Вони цінували його кмітливість, високі практичні здібності й небалакучість, а тому доручали таємну роботу з великими грошовими оборудками й щедро оплачували її успішне завершення. Усікава швидко набрався потрібного вміння і навчився ухилятися від правосуддя у випадках, дуже близьких до порушення закону. Він мав добру інтуїцію і був обережним. Але одного разу, коли, здається, лихий його попутав, Усікава необачно, з жадібності, вихопився наперед і переступив через делікатну лінію. І хоча якось уникнув кримінального переслідування, його таки виключили з Токійської асоціації адвокатів. Усікава вимкнув радіо й закурив сигарету «Seven Stars». Вдихав її дим глибоко в легені й повільно видихав. Порожню бляшанку з-під консервованих персиків використав як попільничку. «Якщо я так і далі житиму, то, напевне, й смерть моя буде негідною, — міркував він. — Невдовзі спіткнусь і впаду десь сам-один у темну яму. Навряд чи хтось помітив би, якби мене ось зараз не стало. Навіть якби я зойкав, то мого голосу ніхто б не почув. І все-таки нічого не залишається, як жити до самої смерті по-своєму. Бо хоча такий спосіб життя й не заслуговує на похвалу, іншого в мене нема». Здібностями в цьомуУсікава не поступався майже нікому на світі.

О пів на третю з дверей будинку вийшла дівчина в бейсбольній шапочці. Вона, з порожніми руками, швидко промайнула в полі зору Усікави. Він поспішно натиснув кнопку електропривода й тричі клацнув затвором фотоапарата. Цю худорляву дівчину років шістнадцяти-сімнадцяти з довгими руками й ногами та привабливими рисами обличчя бачив уперше. Маючи гарну поставу, вона скидалася на балерину. На ній були збляклі сині джинси, білі тенісні туфлі з гумовою підошвою і шкіряна куртка чоловічого покрою. Волосся вона убгала за комір куртки. Відійшовши від дверей кілька кроків, дівчина зупинилась і примруженими очима глянула понад телеграфним стовпом навпроти. Потім перевела погляд униз і знову рушила. Звернувши ліворуч, зникла з поля зору Усікави.

Дівчина була на когось схожа. На когось знайомого. Кого Усікава бачив недавно. Судячи з її зовнішнього вигляду, можливо, була кінозіркою. Але ж, якщо не брати до уваги останніх новин, то Усікава не дивився телебачення і, здається, не цікавився красунями-кінозірками.

Усікава натиснув на акселератор пам'яті, й мозок запрацював на повну швидкість. Примруживши очі, щосили, що аж нерви заболіли, напружив його клітини. І тоді раптом збагнув, що цей хтось— Еріко Фукада. Він саму не бачив, а лише її фотографію у літературно-мистецькій колонці газети. Але її відсторонене благородство збігалося із враженням від чорно-білої фотографії. Ясна річ. Тенґо зустрічався з нею у зв'язку з тим, що переписував її «Повітряну личинку». Не виключено, що вона з ним дружила й переховувалася в його квартирі.

Після такого здогаду майже машинально Усікава нап'яв на голову в'язану шапку, одягнув темно-синю куртку й обгорнув шию шарфом. А коли вийшов з дому, то побіг у тому напрямі, куди пішла дівчина.

Дівчина йшла досить швидко. Можливо, й не варто її доганяти. Адже вона була з порожніми руками. А це означало, що вона не збирається йти кудись далеко. «Мабуть, розумніше спокійно почекати її повернення, а не привертати до себе її увагу своїм стеженням», — подумав Усікава, але вже не міг зупинитися. Щось у ній його мимоволі зворушило. Так само, як увечері світло з таємничими барвами викликає в людській душі особливі спогади.