— Та що ви, пане інспектор? Годі вам жартувати. Повеселились і досить.

— Ні, я не жартую, Дороше. Душа горить, тому і…

— Розум у вас загорівся.

— Подивися на мене, мій друже! Хіба я схожий на божевільного? — Картер замовк. Обличчя його було серйозне і сумне. В очах повно смутку. Губи скривилися в гіркій посмішці.

— Якщо не божевільний, тоді ви…

— Ну, договорюй!

— Міношукач.

— Хто?

— Міни, кажу, розшукуєте. І не там, де треба. Помилилися. В чистому полі нишпорите.

— Дороше, та зрозумій же ти!.. Не хочу я більше прислужувати цим хижакам. Не хочу бути зброєю нової світової війни. Не хочу плодити таких «жаб», як ти.

— А я не хочу слухати ваших розмов, мій пане. Годі, лопнуло терпіння. Поїхали додому! — Дорофій схопився, грізно стиснув кулаки.

Підвівся з прим'ятої трави і Картер. Обсмикнув світер, причесав розкуйовджене волосся і нищівним поглядом окинув з ніг до голови піддослідну істоту. Він був задоволений. На рідкість породистий екземпляр двоногих. Тіло велике, налите бичачою силою, тверде, ніби скручене з самих м'язів. Довгі жилаві руки, пудові кулаки. При такій ширині плечей, при такій невгамовній силі у цього чоловіка повинні бути розбійницькі очі, чорні, нічні, недобрі, а вони в нього світлі, майже голубі, з білявими віями. Обдурив він природу і обличчям. Не суворе воно, а світле, без будь-якого натяку на жорстокість. Обличчя дитини-велетня. З міцними і рум'яними, як у Будди, вилицями.

Агент з такою зовнішньою оболонкою далеко піде.

Картер неохоче подумав про інше, щоб довести до кінця почату гру. Глибоко зітхнувши, він жалібно сказав:

— Що ж, поїхали, жалюгідний боягузе! Дідько з тобою, живи як хочеш, а я… Та якщо здумаєш перешкодити мені, якщо розкажеш, про що я тут говорив, — бережися: мої друзі помстяться за мене.

— Я хоч і «жаба», але не донощик.

«Ось ти, нарешті, й спіймався, голубчику!» — подумав Картер, і на якийсь час йому стало шкода такого вмілого ошуканця.

Його жалість була передчасна. Майже зразу ж після повернення на базу до інспектора прийшов начальник школи і сміючись розповів, що до нього прибіг «Білий» і доповів про крамольні розмови російського інспектора.

Посміявся й Картер.

Того ж дня долю «Білого» було вирішено одним словом, яке написав експерт: «Придатний». Картер ще раз, тепер на японський лад, охрестив Дорофія Глібова «Камікадзе» — «Священний вітер».

В багатьох куточках земної кулі встановлено досконалі прилади, які наперед визначають погоду, реєструють землетруси, вибухи атомних і водневих бомб, застерігають людей од стихійного лиха, що їм загрожує, — циклонів, тайфунів. У Європі, Америці, на Далекому Сході, в Африці, Австралії, Індії виходять тисячі й тисячі книг, журналів, газет, що претендують бути дзеркалом учорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього днів. Проте жодне чарівне дзеркало, жоден наймудріший прилад не зареєстрував літньої ночі 1956 року нічого такого, що загрожувало б людству. Жоден газетний і політичний пророк, знахар чи вчений не провістив людям, що через кілька тижнів, у жовтні, їх чекає велике випробування. Цієї ночі з закритого військового аеродрому Південної Німеччини стартував трансконтинентальний літак з розпізнавальними знаками військово-повітряних сил США і раннім американським вечором досяг узбережжя Нового Світу.

На борту «літаючої фортеці» перебував із своїм нечисленним почтом дуже поважний пасажир, справжнього імені і характеру занять якого не знав командир корабля. В його зовнішності не було ніяких ознак, які свідчили б про те, що він має відношення до американських військових.

Пасажир був у цивільному: сірий фланелевий костюм, біла сорочка, темний галстук, чорні, на м'якій підошві черевики, темно-сірий капелюх і просторий дорожній макінтош.

На аеродром у Берхесгадені він прибув у чорному броньованому наглухо закритому кадилаці. Впритул під'їхав до трапу літака і, не виходячи з машини, чекав, поки закінчаться всі приготування до польоту. Піднявся в літак тоді, коли вже були запущені і прогріті мотори, прибрані з-під коліс гальмові колодки.

У центральній частині «літаючої фортеці» він зайняв просторий салон, де стояли два крісла, стіл, диван, холодильник з напоями.

Було тут і те, що гарантувало цілковиту безпеку високої персони на випадок авіаційної катастрофи: найновіший автоматичний парашут, аварійний сигнальний ліхтарик і навіть вирізаний з бичачого рога свисток, за допомогою якого, в разі вимушеного купання в океані, можна з успіхом розганяти надто цікавих акул.

Особисті охоронці високої персони розмістились у глибині літака, в його хвостовій частині. Герметична прозора перегородка не дозволяла. Їм, звичайним смертним, дихати тим же повітрям, яким дихав їхній шеф.

Протягом усього польоту над Європою і Атлантичним океаном він їв, пив коньяк, дрімав, прощупував цупку упаковку парашута, читав, щось записував у товстий зошит в шкіряній палітурці, нудьгуючи вмикав і вимикав сигнальний ліхтарик, раз у раз поглядав на годинника, крутив величезний глобус, що стояв перед ним на окремому столику, задумливо смоктав роговий аварійний свисток і не удостоював своїх озброєних охоронців жодним словом і поглядом. Самотність, відокремленість од людей, од їхніх дрібних справ він вважав природним станом для себе, високої особи, якій довірено багато таємниць сучасного політичного життя.