На вулиці Монмартр стояв непримітний, мишачого кольору, двомісний «сітроєн».

Чарлі сів за кермо, Картера посадовив поряд. Проминувши Монмартр, вони виїхали на рю Лафайєт, звернули вліво, вибралися на Великі бульвари і через площу Зірки і авеню Фош потрапили на західну околицю Парижа, в Булонський ліс.

Після суєти і гуркоту центральних вулиць тут було тихо і прохолодно. По чистеньких алеях коли-не-коли пробігали безшумні автомобілі й автокари з туристами, але вони не заважали Чарлі і Картеру, які сиділи в майже безлюдному в цей час кафе «Прекатлан», на відкритому дощаному помості, на березі темного ставка. Чарлі палив, дивлячись на воду, а Картер маленькими ковтками пив каву і все ще роздумував, що робити. Втекти і в усьому признатися в американському посольстві? Рандольф Картер, довірена особа «Бізона», виявився старим, ще гітлерівських часів, агентом Гелена. Жахливо. Розжалують. Засудять. І ніхто не захоче взяти до уваги пом'якшуючі вину обставини — молодість, недосвідченість, помилку. Зрадив! Факт.

Насамперед Картер вирішив спробувати, наскільки ще міцні тенета, в які попав шістнадцять років тому. Немає Канаріса, немає самого Гітлера і його рейху, а тенета збереглися. Завбачливий Гелен!

Смертельна небезпека не завжди позбавляє людину сили, розуму, волі, винахідливості. Навпаки, часто загострює їх. Картер мужньо подивився просто у вічі Чарлі.

— Звідки ви так добре знаєте англійську? Та ще й особливу англійську, з нью-йоркською вимовою? Ви жили в Америці?

— Я народився там.

— Так?

— Але не у вашій Америці, не в Америці янкі. Значно далі на південь.

— В Аргентіні?

— Ні.

— Ріо-де-Жанейро? Монтевідео?

— Ні. Десь там, поміж Панамою, Монтевідео, Сан-Пауло, Перу і Гондурасом.

— Дякую за точність.

Останні слова Картер промовив по-німецьки. Але співрозмовник не зрозумів його:

— Що ви сказали?

Картер посміхнувся і перейшов на англійську.

— Пробачте, мені здалося… Отже, ви не знаєте німецької?

— На жаль. Мрію вивчити. Пробачте, дещо знаю: зер гут. Кажуть, дуже містка мова.

— О, звичайно! Мова Шіллера, Гейне, Гете!.. Скажіть, будь ласка, якщо ви не німець, то звідки знаєте мою писанину? Я маю на увазі те, що я написав тоді, в сороковому році?

— Законна цікавість. Будь ласка, можу задовольнити. У мене в Бонні, в канцелярії Гелена є хороші безкорисливі друзі. В останній день війни вони дали мені, як музейний сувенір, цю, за вашим висловом, писанину. І тільки тепер я вирішив скористатися з цього подарунка. Запізнився!

— У росіян з цього приводу є такі слова: «Не любо, не слухай, а брехати не заважай!» Не чули?

— На жаль, не доводилося. — Ввічливо посміхаючись, Чарлі розмішував цукор. — У вас більше немає запитань, Раф?

— Є!.. — Картер обережно поставив легку, прозору, із севрського фарфору чашечку на мармурову плиту, відкинувся на гнучку, з нейлонової вірьовки спинку стільця і дуже мирно, майже дружелюбно, запитав: — Сподіваюсь, я можу говорити з вами як з високодовіреною особою?

— Звичайно.

— Чому ж ви такі наївні?

— Як? — здивувався Чарлі. — Цікаво!

— Невже ви думаєте взяти якусь користь із старої липової історії? Тоді я був один у Парижі, беззахисний, а тепер за мною міць Штатів.

— Сподіваюся! Цілком серйозно. Ви й тепер один і без ніякого захисту.

— Дурниці, Чарлі. Я маю підстави вважати, що ваші господарі значно розумніші. Ви все знаєте про мене?

— Так, усе.

— І ви гадаєте, що я… Повірили моїй фальшивці, розрахованій тільки на те, щоб уникнути розстрілу, скандалу. Я не смерті боявся. Я не хотів компрометувати свою країну.

— Слова, слова! «Писанині» більше повірять. — Чарлі вийняв із внутрішньої кишені піджака кілька фотографій розміром як поштова листівка. Це були фотокопії зобов'язання Картера, яке він дав людям адмірала Канаріса. — Ось полюбуйтеся.

Картер навіть не глянув на гріхи своєї молодості.

— Ви запізнилися, Чарлі. Холостий постріл. Моєму начальству відомо, що я давав вимушену підписку працювати на німців.

— Неправда, — лагідно зауважив Чарлі. — Ні у звіті, який ви писали для шефа управління особового складу, ні в протоколах служби розслідувань, у жодному документі, присвяченому провалу Картера в Парижі у тисяча дев'ятсот сороковому році, нічого не сказано про зобов'язання працювати на німців. І тому, якщо ми сьогодні або завтра пошлемо ці документи в Баварію «Бізону»… Зрештою, пошлемо не тепер. Почекаємо, коли він повернеться з Вашінгтона.

«Знають навіть про це!» — з жахом подумав Картер. Він довго мовчав, дивлячись у порожню чашку. Чарлі палив і спокійно півголосом говорив:

— Повернувшись із Вашінгтона, генерал Крапс побачить ці фотокопії. Картер був агентом націстів! Уявляєте його гнів!?

Повз кафе, по зрихленій стежці, прокладеній уздовж алеї, м'яко протупотів золотавий у білих панчохах кінь. Наїзниця — молода парижанка, підстрижена під хлопчика, в кавалерійських рейтузах, у темній простій блузі, красиво сиділа в сідлі.