Ввечері повертаються з уловом. Причалюють до пристані рибного заводу. Сріблясту тріпотливу рибу згрібають у корзини, відправляють на лід у сховище, на сортування, засолку, консервування чи в трюми самохідних барж.

Недалеко від Ангори узмор'я і непрохідні плавні, жіночий монастир, гніздів'я мільйон птахів, державний кордон з румунською Добруджею і міжнародний шлях, яким за добу проходять десятки суден під прапорами дунайських і не дунайських країн.

У цьому неповторному містечку і охороняв Смолярчук державний кордон.

Смолярчук збіг з ґанку і, козирнувши у відповідь на привітання вартового, що ходив туди й сюди берегом дунайської протоки, стрибнув у катер, що м'яко рокотів мотором.

Повільно, лишаючи позаду косі вали, катер прямував вузькою протокою, по самому центру Ангори, по центральній водяній вулиці.

Жителі Ангори, і старий і малий, знають Смолярчука, всі, хто стоїть на березі, вітаються з ним, знімаючи кашкети, кепки, панами. Смолярчук знає кожного не тільки на прізвище, але й по імені й по батькові.

Біля пристані рибного заводу розвантажували сейнери. Свіжу рибу подавали конвейєрними ковшами на-гора, на другий поверх.

Майстер, який приймав улов, схопив величезного осетра за зябра, підняв його над головою і, сміючись, показав Смолярчуку:

— Закидай вудочку, начальник, я одвернуся.

Смолярчук відповів з перебільшеною, явно навмисною серйозністю:

— Дарова рибина, кажуть, в горлі застряє.

— Брехня. Якби це правда, то в нашому місті не лишилося б жодного цілого живота. Кидай гачок, та швидше!

— Іншим разом, Єгоре Варламовичу. Носити вам, не переносити!

Катер попрямував далі. Повз нафтобазу і повз величезний навіс, під яким жінки плели сіті, пірнув під міст і різко уповільнив хід.

Огрядна молодиця, високо підіткнувши квітчасту спідницю, з силою вибивала вальком білизну, кинуту на кам'яну кладку.

— Добрий ранок, Степанидо Петрівно!

Вона випросталася, повернулась обличчям до молодого прикордонника, витерла спітніле обличчя краєчком хустки, лукаво примружила очі і сердито сказала:

— Помітив таки! Слава Ісусу!

— Що? — нічого не підозрюючи, перепитав Смолярчук.

— Зворотний бік місяця, кажу, одразу помітив, а от на чільний не звертаєш уваги. Спасибі й на тому.

Вона веселим сміхом провела зніяковілого прикордонника.

Смолярчук вирулив на велику дунайську дорогу, віддав штурвал мотористові і запалив.

Швидкохідний катер прокладав глибоку і широку борозну по головному руслу Дунаю. Мимо пропливали великі й малі острови: порослі очеретом, лугові, затоплювані навесні великою дунайською водою, плавневі непрохідні, всіяні комарами, і острови, вкриті молодими садами і захищені від повені дамбами. Милували око свіжовибілені хати з волошками на віконницях, з гніздами лелек на очеретяних, акуратно підстрижених дахах.

Вибралися на просторе, відкрите з усіх боків перехрестя. Дунай розгалужувався на кілька проток. Корінне русло, яке щороку прочищали землечерпалками, виводило на шлях великих кораблів, до моря, до Зміїного острова, що самотньо лежав у тому місці, де дунайські води зливаються з морськими. Вліво відколювалася вузенька Біла протока, що поспішала на привільне, порівняно мілководне, тепле узмор'я, улюблене місце осетрових косяків і білуги. Вправо бігла Чорна протока, яка прямувала у непрохідні плавні, в болота, до озер, де зимують лебеді, гуси, качки, пелікани.

Солдат у зеленому кашкеті, рожевощокий, з облупленим носом, з ластовинням на білому обличчі, що не загоряло навіть під дунайським сонцем, покосився на начальника застави і, по-вологодськи окаючи, запитав:

— Товаришу старший лейтенант, куди тримати курс?

Смолярчук відповів не одразу. Кілька днів тому він ходив по корінному руслу, мимохідь заглянув і в плавневу глушину. Сьогодні треба податися туди, де не був давненько, понад тиждень.

— Давайте сюди! — наказав Смолярчук і махнув рукою на Білу протоку.

Загуркотів мотор. Гострий форштевень розрізав темно-сіру поверхню Дунаю. Здибилися, райдужно засяяли просвічені сонцем водяні крила. Вологий пил, піднятий з неспокійної поверхні ріки зустрічним вітром, вкрив захисний целулоїдний козирок. Круті хвилі навалилися на береги, залили зелені укоси.

— Вчасно прибули, товаришу старший лейтенант! — Рульовий уповільнив хід катера і кивнув на приземкуваті мазанки, що виднілися поблизу.

Біленькі хатини, огороджені кілками з розтягнутими на них сітями, тяглися обабіч каналу, біля самої води Тут же, недалеко від тимчасових рибальських жител, стояла заякорена велика баржа, приймальна база риб-заводу. За її кормою, вишикувавшись уздовж берега, пришвартувався караван шаланд, що тільки-но повернулися з узмор'я. Головна шаланда вивантажувала багатий улов. Двоє дебелих хлопців у резинових чоботях і грубих брезентових куртках із звичайною байдужістю хапали гостроносу стерлядь, потворну камбалу, благородних красенів осетрів і кидали на чисто видраєну дерев'яну палубу бази. Приймальники сортували рибу, кидали її в ящики, зважували і відправляли у холодильник на тимчасове зберігання, до приходу спеціального транспорту.