Мавра Кузьмівна нахмурилася, втратила настрій до розмови. Підвела голову з важкою шапкою волосся, окинула прикордонника холодним поглядом і зникла по той бік дамби, в саду.

— Вдова, — зітхнув Смолярчук.

— І давно овдовіла? — запитав Гойда.

— Років дванадцять тому. Правда, вдівство офіціально не підтверджено. Її чоловік Дорофій Глібов у сорок першому році, коли тут господарювали румуни, потрапив у королівський підводний флот. До якогось чину дослужився. А в сорок четвертому пропав безвісти.

Смолярчук подивився на зелену дамбу, де кілька хвилин тому стояла Мавра Глібова.

— Скільки женихів було — всім відмовила. Для кого береже себе… — Він раптом спохватився. — Чого ж ми стоїмо? Ходімо до Дуная Івановича.

Біленька хата під товстим очеретяним коржем. На свіжовибілених стінах ультрамарином наведені величезні волошки. Розмальовані і віконниці. Шибки у вікнах чисті, прозорі. Через увесь двір, од порога до дамби, через сад і город тягнеться обсаджена мальвами стежка. Стали на цю стежку Шатров, Гойда, Смолярчук, і квіти заступили сад, острів, Дунай. Тільки й світу, що над головою — вузька блакитна смуга ранкового неба.

З прохолодних сіней струмує терпкий дух підсушеного чебрецю. Під дахом полум'яніє вінок стручкового перцю. На старому парусі гора яблук. У корзинах рум'яні груші. У ночвах, видовбаних із стовбура верби, лежать прим'яті, трохи побиті груші. Їх не дуже охоче клюють кури, качки.

— Ей, люди добрі, де ви? — покликав Смолярчук.

— Тут вони, добрі й недобрі, — відгукнувся жіночий голос.

За мальвами, під очеретяним навісом біля літньої печі, поралися дві жінки, стара й молода. На молодій на босу ногу сандалети, жовтий, з глибоким вирізом, сарафан, що залишав відкритими плечі і більшу частину спини. На старій — глуха, до підборіддя чорна у білу крапинку кофта старомодного покрою, довга чорна спідниця, темна хустка, з-під якої вибивається сиве павутиння.

Це Лада Тимофіївна, мати Дуная Івановича. Її чоловік помер понад тридцять років тому. Лада весь час живе одна, нікому не стала тягарем, сама себе годує, ще й людям допомагає. Передчасна її сивина. Старості немає ні в обличчі, ні в очах, ні в рухах. Дивиться на всіх бадьоро, сміливо. Щоки і шия не зачеплені зморшками. Руки міцні, сильні.

«Теж лебединої породи», — подумав Гойда.

Молодиця у жовтому сарафані — Джулія. Смаглява, повновида. У неї великі чорні очі, ніби вуглики. Волосся теж чорне, кучеряве.

Лада Тимофіївна і Джулія ліпили вареники. В сім'ї Черепанових любили вареники і ліпили їх безліч. Цупкі, білі з зубчастими краями, з так званою «мережкою», вони лежали скрізь: на перевернутому догори дном ситі, на полотняних рушниках, на очеретяних циновках.

На плиті у великій каструлі клекотів окріп.

І Джулія, і Лада Тимофіївна з настороженою цікавістю дивилися на ранніх, непроханих гостей.

Смолярчук зняв кепку, привітався і, посміхаючись, переводячи погляд з Джулії на Ладу, запитав:

— Цікаво, хто з вас добрий?

Джулія засміялася, притиснула до грудей припудрену борошном руку і відповіла, не зовсім чисто вимовляючи по-російськи слова.

— Я сердита. А він є добра. Мама завжди хорошо, дуже хорошо! Правда?

— Це правда, — погодився Смолярчук.

— Не така вже я й добра, — пробурмотіла Лада Тимофіївна. — Вас яким вітром сюди занесло в такий ранній час?

— До вашого сина приїхали.

— В мисливській справі, мабуть? На сіннику він спить із своїми молодцями. Юлю, проведи!

Джулія витерла руки об ситцевий фартух, поправила волосся.

— Гайда! — сказала вона і без будь-якої причини розсміялася.

На пахучій перині сіна лежав розкинувшись Капітон Черепанов. Іван і Пальміро притислися до батька з лівого боку, Варлаам і Джованні —з правого. Хлопчики, мідноволосі, кучеряві, обвітрені, подряпані, покусані комарами. Все в них батькове: трохи кирпаті облуплені носи, чітко окреслені вилиці, гордий розліт брів, пухлі добрі губи. В середньому на кожного брата припадає років по шість, не більше.

Джулія, посміхаючись, дивилася на чоловіка і дітей. Навіть у сні туляться одне до одного.

— Ken!

Голос Джулії прозвучав тихо, але Дунай Іванович почув. Не розплющуючи очей, він простяг руки до дружини.

— Кеп, вставай! — сказала Джулія. — Тебе чекають камараде.

— Авжеж, чекаємо, Дунай Іванович! — загримів бас Смолярчука.

Черепанов струснув головою і схопився на ноги. Так легко прокидаються люди, звиклі до бойової готовності.