У променях місячного сяйва біліла піщана коса, що відділяла лагуну від Адріатики. Там, де вона розгалужувалася протоками, наче прямо з води виринали курортні містечка Порто-Лідо і Порто-Маламоко.

Високо в небі пропливали хмари, то закриваючи, то відкриваючи круглий карбований місяць, його негріюче пронизливе світло холодно виблискувало на лусці ще живої трепетливої риби, на кожусі мотора, сталевих гаках і скляних поплавках сіті.

Чезаре Браттоліні сидів на кормі, легко крутив кермо і, гнаний до берега припливом, думав про море, про його багатства, про свою бідність, про війну. Воєнний розбій завжди приносить людям лихо, а вони все-таки б'ються, гублять своє життя, працю, втрачають синів.

Кулаки Чезаре стискуються. Перед ним наче живі постають сини.

Джані любив грати на гітарі, любив дівчат, і вони любили його, любив пісні, любив море. А Муссоліні зробив його піхотинцем і погнав у Абіссінію. Там йому все остогидло. Загинув. За віщо?

Леонардо кував якорі, ланцюги і залізні решітки, схожі на чорне мереживо, його відірвали од улюбленої справи, навчили стріляти і погнали на далеку Північ, У холодному степу на Дону він і наклав головою. А навіщо йому холодна, чужа Росія, коли в нього була сонячна Венеціанська затока, Адріатика, Середземне море?

Джузеппе, гондольєр, не пішов дорогою старших братів. Заховався в Альпах, став партизаном.

Від згадки про молодшого сина в серці старого рибалки потеплішало.

— Салют, батьку!

Батько? Не може бути. Почулося. Довкола ні душі. Тільки хмари, місяць, тиха вода лагуни і на обрії темна Венеція.

— Салют, батьку! Добрий вечір!

Голос пролунав сильніше, впевненіше — звучний, трохи хрипкуватий, як у Джузеппе і у всіх людей, які виросли на неспокійній морській воді.

Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

— Спаси і помилуй! — пробурмотів Чезаре.

— Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

— Де ти?.. Хто ти?.. — помертвілими губами прошепотів рибалка.

— Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.

Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.

— Виходить, ти звідти… людина-жаба?

— Я людина.

— А що ж ця людина робить серед «жаб»>

— Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…

— «Тампіко»? — недовірливо перепитав Чезаре. — Корабель-утопленик?

— Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.

— І всі такі, як ти… німці?

— Я не такий, Чезаре.

— Хто ж ти?

— Твій давній друг.

— Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.

— Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана — твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.