–  А то навіть і відорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив широкий жест Валерій Іванович, - залишимо при косінні ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квітів: вони й правитимуть для нашої чесної публіки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадійнішим. Межа сумління, і все. Згода?
– звернувся він до командирів загонів.

Така довіра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлівна навіть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душі, що той шкільний мур (який для волелюбного комишанця є втіленням усього найнестерпнішого) тут замінятиме всього лиш смужка нескошеної травички… Як і інші, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили “організатором вогнища”: “Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!…” Дитя очеретів, лукаве й хитре комишанське створіння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й місце буде для багаття: отут, на самій вершині пагорба, щоб усім, хто йде по Дніпру, було видно… Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поїздом їдеш, а десь у синьому надвечір'ї яскравів тобі чиєсь багаття, заваблює своєю таємничістю. вибалки його розіклали чи, може, якісь закохані палять там вечірні вогні?

Ще треба було дати назву майбутньому табору.

–  В мене є пропозиція, - зблиснула оченятами Марися Павлівна, - давайте назвем… “Бригантина”!

–  Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький.
– Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично…

Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину…

–  Та ще при відповідній грі фантазії, - додав Артур Пилипович.
– Хоча “Степові пірати” більше пасувало б…

–  Отже, так і запишемо: “Бригантина”, - сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти.
– Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин… Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба… В їхньому дусі.

Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.

–  Бар'єр з квітів… Межа з трави… так воно, власне, й повинно бути, - задумливо розмірковував Артур Пилипович, розлігшись на траві своєю довжелезною постаттю. Кібчик степовий високо застряв у небі, і Берестецький спрямував свій погляд туди.
– Світ для людини повинен бути всепрохідний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха… Планета існує для всіх в однаковій мірі, в однаковім праві…

–  Всепрохідний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, - уточнив Валерій Іванович.

–  На хама гамівну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький.
– Але я маю на увазі саме людину… Мені хочеться уявити її навіть без трав'яного бар'єру… От, скажімо; чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече і - в путь…

–  З якою метою?
– усміхнувся директор.

–  Перевірити на практиці, чи можливий Уленшпігель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душі - без порушень, звичайно, - вирішила йти поміж ближніх і дальніх… З добрими намірами вирушаю, з бажанням присвятити себе співбратам по планеті, йду з готовністю навіть ведмедеві допомогти, якщо він цвяха в лапу зажене… І водночас хочу простежити, наскільки людство до мене терпиме, якою мірою в мені зацікавлене і взагалі чи має для нього якусь вагу моя особистість…

–  Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.

–  Збирався ставити вас начальником табору, - посміхнувся Валерій Іванович, - а зараз бачу, що рано… Навчитель красних мистецтв і шагістики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрілість, що межує з легковажністю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тоді вимагати від наших бурсачат?

–  Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович.
– Пишуть, що в генах у них нібито збільшується руйнівний елемент… Тільки, по-моєму, це вигадка.

Директор уголос роздумував:

–  Кого ж мені з вас - на табір?

Борис Савович спідлоба кивнув на Марисю Павлівну:

–  Он її призначте. Перша жінка в історії мореходства буде капітаном бригантини…

–  Вона не підходить, - заперечив Берестецький.
– Вона закохана.

–  Це ж у кого?
– кокетливо звела очі Марися Павлівна.
– Щось я не бачу поблизу відповідних об'єктів…

–  Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор.
– А щодо призначення, то я вважаю пропозицію Бориса Савовича прийнятною. Сьогодні ж і наказом проведу…

Марися, видно, думала щось своє: сиділа усміхнена, замріяна, потім знечів'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацієвий цвіт… Відкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (ніби жартівливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецілованими, з рум'янцем світанковим…

–  Це з Омара Хайяма?
– запитала Марися, а він відповів з гордістю:

–  Моє власне.

Директор тим часом нагадав:

–  Тож від завтра, Марисю Павлівно, займетесь табором. Діло неабияке. Сподіваюсь, ви оцінили довір'я?