Шрифт:
— Ну, ну, тільки не лякайте! — трохи остудив мене Алан.
Я показав йому листа з припискою Катріони.
— О-о, — протяг Алан, — не можна заперечувати, що в цій Катріоні є деяка порядність, не кажучи вже про розум! Що ж до Джеймса Мора, то це просто торохтій і базіка, він весь — утроба й пусті слова. Проте не заперечую, що під Гледзмуром він бився добре і правду каже про п'ять ран. Погано тільки, що він хвалько.
— Розумієте, Алан, дуже неприємно залишати дівчину в таких ненадійних руках.
— Що правда, то правда, — погодився Алан. — Та хіба це від одного вас залежить? Так завжди буває в стосунках чоловіка й жінки. У жінок немає розуму. Коли вони люблять, то з ними можете робити що завгодно, коли ж ненавидять, тоді хоч помирай за них, нічого не вдієш. Одні з них ладні продати заради вас останнє плаття, другі не хочуть навіть дивитись на дорогу, якою ви йдете. Якихось інших жінок не буває, а ви, здається, такий дурень, що досі не знаєте цього.
— Мабуть, ваша правда, Алан, — погодився я.
— Звичайно, що так! — вихвалявся Алан. — Я міг би навчити вас багато дечому, але ви, мабуть, народилися сліпим, і в тому вся трагедія.
— А ви не могли б допомогти мені? — запитав я його. — Ви ж так добре розумієтесь» у подібних справах.
— Бачте, Деві, мене тут не було, — відповів Алан. — Тому зараз я схожий на офіцера, у якого всі розвідники сліпі; хіба він може щось знати? По-моєму, ви в чомусь допустилися помилок, і на вашому місці я знову спробував би щастя.
— Правда, Алан?
— Авжеж.
Коли ми так розмовляли, саме принесли третього листа від Джеймса Мора, і ви самі побачите, яким він був доречним. Джеймс писав, що його турбує здоров'я дівчини, хоч, на мою думку, воно ніколи не бувало кращим. Як і в кожному листі, він і тут вихваляв мене, а в кінці запрошував провідати їх в Дюнкерку.
«Ви тепер, мабуть, проводите час у товаристві мого старого товариша, містера Стюарта, — писав батько Катріони. — Але коли він повертатиметься у Францію, то чому б вам не приїхати з ним до Дюнкерка? Я маю до містера Стюарта секретну справу і завжди буду радий зустрітися з колишнім товаришем по зброї. Що ж до вас, дорогий сер, то ми з дочкою будемо щасливі прийняти нашого благодійника, якого ми вважаємо за брата і сина. Французький дворянин виявився страшенним скнарою, і я був змушений залишити кінний завод. Отже, ви знайдете нас у скромному, майже бідному готелі Базена, що примостився на піщаних пагорбах. Околиці тут мальовничі, і я певен, що вам тут сподобається. Ми з містером Стюартом пригадаємо свою службу, а ви з дочкою знайдете собі іншу розвагу. Прошу, у всякому разі, містера Стюарта приїхати сюди: моя справа до нього дуже важлива».
— Що цьому чоловікові потрібно від мене? — здивувався Алан, прочитавши листа. — Від вас йому потрібні гроші, а від Алана Брека що?
— Це тільки привід, — зауважив я. — Він все ще хоче якось влаштувати наш шлюб, і я від душі бажаю, щоб це йому, нарешті, вдалося. Вас він запрошує тому, що думає, сам я не приїду.
— Цікаво, — сказав Алан. — Ми з ним ніколи не ладнали, завжди дивилися вовком один на одного. Секретна справа! Що ж, коли так, то, можливо, Алану доведеться почухати кулаки, перш ніж ми закінчимо цю справу! їй-богу, цікаво буде поїхати й дізнатись, що йому потрібно! За одним заходом побачив би і вашу Катріону. Що ви на це скажете, Деві? Поїдете з Аланом?
Я, звичайно, не відмовився, і ми негайно вирушили в дорогу, бо відпустка Алана кінчалася.
В сутінках січневого дня ми, нарешті, дісталися до Дюнкерка. Залишивши коней на поштовій станції, ми взяли провідника і вирушили до готелю Базена, що знаходився, як виявилось, за містом. Уже зовсім стемніло. Ми вийшли з фортеці, мабуть, останні, бо, проходячи мостом, чули, як за нами замкнули ворота. По той бік мосту деякий час ішли освітленим передмістям, а потім звернули вбік і незабаром у непроникній пітьмі опинилися серед піщаних пагорбів, куди, проте, долинав рокіт моря. Ми брели за провідником, прислухаючись до його голосу. Я вже думав, що провідник-заблудив, коли, нарешті, ми зійшли на вершину невисокого пагорба і в темряві побачили тьмяне світло у вікні будинку.
— Це і є готель Базена, — сказав провідник.
Алан прицмокнув язиком.
— Надто вже відлюдне місце, — мовив він, і з його тону я зрозумів, що він не дуже задоволений.
За кілька хвилин ми вже були на. нижньому поверсі готелю, у невеликій кімнаті, вздовж стін якої були розставлені лави й столи, а збоку вгору збігали сходи, що вели у жилі кімнати. В одному кінці кімнати на полицях стояли пляшки, поряд був льох і звідти визирала драбина, навпроти топилася піч. Базен, неприємний високий чоловік, сказав нам, що джентльмен з Шотландії пішов невідомо куди, але молода леді на горішньому поверсі і він покличе її вниз.
Коли він пішов, я витяг з бокової кишені косинку, в якій Катріона відрізала кінчик, і зав'язав її навколо шиї. Я відчув, як завмирає моє серце, а коли Алан почав сипати на мою адресу жартами, поплескуючи мене по плечі, я ледве стримався від різкого слова. Чекати довелось недовго. Над головою я почув кроки Катріони і, підвівши голову, побачив її на сходах. Вона зійшла вниз і якось спокійно привіталася зі мною. Її бліде обличчя було серйозним. Це мене дуже вразило.
— Мій батько, Джеймс Мор, скоро повернеться. Він буде радий бачити вас, — сказала дівчина.