Дівчина мовчала, і в душу мою почав закрадатися смертельний страх.

— Катріоно! — вигукнув я, пильно дивлячись на неї. — Невже я знову помилився? Невже все втрачено?

Дівчина підвела на мене очі і, здавалось, не дихала.

— Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною, Деві? — спитала вона так тихо, що я ледве почув.

— Так, хочу! Ви ж самі це добре знаєте.

— Я не можу відмовляти вам, так само, як і не відмовляти, — сказала Катріона, — бо була вся ваша з першого ж дня, коли б ви тільки покликали мене з собою.

Ми стояли на пагорбі, що тягнувся вздовж берега. Місце продувалося вітром і було з усіх боків відкрите, нас могли бачити навіть з англійського корабля, однак я став перед нею на коліна просто в пісок, обняв її ноги і розридався. Хвилювання вивітрило у мене з голови всі думки. Не знав, де я і чому такий щасливий.

Пам'ятаю тільки, як вона нахилилася й ніжно пригорнула мене до своїх грудей, а я, мов крізь сон, чув її слова:

— Деві, о Деві, то це правда, що ви так думали про мене? Ви так кохали мене, бідну? Деві, Деві!

Тут Катріона теж заплакала, сльози наші змішалися, і ми були цілком щасливі.

Минала десята година ранку, коли я нарешті усвідомив, яке щастя випало мені на долю. Сидячи поруч з Катріоною, я тримав її руки в своїх, заглядав їй в обличчя, називав її безглуздими, але ніжними словами і голосно, як дитина, сміявся од радості. Ніколи я не бачив кращого місця, ніж оці піщані горби коло Дюнкерка, а поскрипування вітряка здавалось чарівною музикою.

Не знаю, чи довго б ми, забувши про все на світі, милувалися собою, коли б я випадково не заговорив про її батька. Це повернуло нас до дійсності.

— Мій маленький друг, маленький друг, — повторяв я, відроджуючи в пам'яті минуле, — тепер ви моя, назавжди моя, маленький друже, ви вже не належите цій людині.

Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.

— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!

Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.

— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.

— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.

— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!

— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.

— Знаю, але не можу цього зробити.

— Дайте сюди листа. Я сама розпечатаю.

— Вам теж не можна, — умовляв я її. — Вам особливо. Лист стосується вашого батька і його честі, хоч ми в ній і сумніваємось. Звичайно, місце тут само по собі небезпечне, не кажучи про корабель, лист до вашого батька і офіцера, який переховується на березі. Офіцер, очевидно, не один, з ним є й інші. Я певен, що за нами стежать. Лист неодмінно треба розпечатати, але не ми мусимо це зробити.

Мене вже почало непокоїти передчуття якоїсь прихованої небезпеки, коли я раптом помітив Алана, що повертався додому один серед піщаних пагорбів. Військовий мундир надавав йому бравого вигляду, але я не міг не здригнутися, коли подумав, як мало допоможе йому цей мундир, коли його спіймають, кинуть у човен і одвезуть на борт «Морського коня» як дезертира, заколотника і засудженого вбивцю.

— Ось той чоловік, — сказав я, — що має право розпечатати листа або ж не робити цього, як він вважатиме за потрібне.

По цьому я гукнув Алана, і ми з Катріоною підвелися, щоб він міг нас побачити.

— Коли це правда, коли це нове безчестя, то чи зможете ви перенести його? — допитувалась дівчина, проймаючи мене іскристими очима.

— З таким запитанням до мене зверталися ще тоді, коли я вперше вас побачив. І як ви думаєте, що я відповів? Сказав, коли любитиму вас, як любив тоді, — о, тепер я люблю вас ще більше! — то одружуся з вами хоч з зашморгом на шиї.

Кров прилила до її обличчя; вона ступила до мене зовсім близько, взяла за руку і пригорнулася. Так ми і стояли, коли підійшов Алан.

Він і цього разу не міг обійтися без жарту.

— А що я казав, Давід! — почав він з грайливою посмішкою на вустах.

— Усьому свій час, Алан, — зауважив я, — а зараз про справи. Як ваші успіхи? Говоріть усе, нічого не приховуйте від нашого друга.

— Чорта лисого взнав, — буркнув він.

— Тоді наші успіхи кращі, — похвастався я. — Принаймні багато є такого, над чим слід помізкувати. Бачите ось це? — і я показав йому на корабель. — Це «Морський кінь», капітан Паллізер.