Того Сірано вже не бачив.

Невдозі з висоти Ельда здалася йому білою цяткою, а потім узагалі розтанула в імлі, що оповила планету.

Як запропонував Сірано, Тристан м’яко посадив зоряний корабель у Новій Франції, на північ від річки Святого Лаврентія. Так назвав її французький мореплавець Картьє. В безлюдному місці, в горах, башту ніхто не міг помітити.

Та їм не вдалося одразу вийти із “зоряного схову”. Дало про себе знати стомлене серце Тристана. Блідий, виснажений, він нерухомо лежав на ложі в круглому приміщенні.

— Друже мій, — звернувся від до Сірано, роблячи паузи між словами. — Сили полишають мене, мовби випив чашу цикути. Але душа спокійна, бо я не помилився, спинивши вибір на тобі, своєму спадкоємцеві. Тепер ти повинен один служити Добру.

— Облиш, учителю! Я вірю: ти житимеш! Що я можу без тебе?

— Не перебільшуй, Сірано, прошу тебе. Ніколи й нікому не називай мого імені, але пам’ятай поради, як пам’ятав їх великий Сократ.

— Хіба ж можна нас порівняти? Він учив людей блага.

— І ти повинен учити. Дотримуйся життєвого кредо вашого великого філософа Декарта: поки мислю — існую.

— Свого часу я захищав його книги від бузувірського вогню.

— Я чув про твій подвиг. Але віднині шпагу доведеться вкласти в піхви назавжди, щоб пером служити Добру.

— А чи зумію? Правда, раніше складав вірші і навіть написав комедію…

— Твоя зброя — сміх. Збагни це. Викривай зло, несправедливість, жорстокість влади.

— І церкви!

— Так… Але тут ти повинен бути особливо обережним. Церковники можуть накласти заборону на твої твори, якщо ти не помістиш їх у кольчугу.

— Яку кольчугу? Я ж завжди бився без неї!

— Тоді ти був, крім дуелянта, жартівником, дотепником. Таким зостанешся і в своїх творах. Ото і є маска, сильніша за метал. Як, до речі, згодилася вона мені, коли я в Англії приховував свою “інопланетну виродливість”.

— А я, навпаки, виставляв її напоказ. І карався, бився за неї, так нічого й не досягнувши…

— Чому? Адже ти визволив з ув’язнення Кампанеллу, якого з почестями всиновила б наша планета.

— Я готовий пером розповісти людям про те, що відаю про Солярію, чиїм іменем Кампанелла назвав свою працю “Місто Сонця”.

— Він змалював ідеальний життєвий устрій. Тобі ж доведеться діяти інакше, — викривай земну потворність. Хай у книгах люди пізнають самі себе і ті безглузді стосунки, що склалися на Землі.

— Я для контрасту спробую написати про чудеса Солярії.

— Остерігайся, друже. Ніхто тобі не повірить, а то ще й обізвуть брехуном або божевільним. А книги заборонять, мудрі поради взагалі відкинуть… Подай-но мені, будь ласка, лікувальну крупинку, сил не вистачає.

За годину Тристанові стало трохи легше, і Сірано знов жадібно всотував його мудрі настанови, аби в майбутньому відчувати поруч свого Демонія.

— Як бути, щоб ти не зажив слави брехуна? Пересип відомі тобі “чудеса” щасливої Солярії нісенітними викрутасами. Хай читачі відчувають: всі ці “вигадки” однаково смішні й безглузді. Та через сотні літ, зрівнявшись своїми знаннями із соляріями, люди зуміють розібратися, де ти жартував, а де пророкував. І все ж треба їм переконливо показати, що вже тепер жити так не можна.

— Жартувати і “ховати перли в каміння”?

— Так, так! Але те каміння має летіти у визначену ціль, крушити несправедливість, злочинство.

— Я буду поетом у герцога д’Ашперона і неодмінно напишу трагедію, щоб допомогти нашій загальній справі. І ніколи не служитиму чванству кардинала Рішельє.

— Повністю підтримую тебе… А тепер залиш мене, хочеться спати.

Та солярій Тристан, Демоній Сократа і Сірано де Бержерака, заснув і більше не прокинувся…

Згорьований, заціпенілий від болючої безвиході і самотності, Сірано стояв над його тілом, розмірковуючи про свій останній обов’язок перед учителем, котрий віддав життя людям чужої планети.

І тоді його осяяла несподівана ідея.

Цього разу “летюча башта” здійнялася з гірської ущелини не тому, що бузувіри забажали насолодитися аутодафе.

Сірано стояв віддалік, на схилі, і бачив, як вогняний стовп штовхав її ввись. Туга стискала серце, так ніби в безмежну даль помчала не ракета, а часточка його самого.

Незадовго до того він, навчений своїм учителем, проробив потрібні маніпуляції з приладами, щоб гігантська башта з мертвим Тристаном зникла в міжзоряному просторі. Поступово вляглися розкоти грому в горах, вона розтанула в голубизні неба.