— Отже, ти рішуче відмовляєшся від того, щоб насититися на Солярії мудрістю майбутніх віків?

— Дозволь, учителю, відповісти віршем:

До духу свіжості,

В політ невтримних мрій,

В світ ніжних струн

З пітьми невігластва

До зірки мудрих дій

Мій прагне ум.

Та серцю вік нести

Земних проблем розвій

І важких дум.

Тристан довго розмірковував, а потім загадково мовив:

— Твоя правда, але…

Абат Жозеф Марлі, фанатик із монастиря святого Августина, своє дитинство провів в Іспанії, де виховувався, не маючи батьків, єзуїтом, отцем Філіппом.

Після його кончини Жозеф постригся в ченці вже у Франції і, ставши потім прославленим своєю ревністю абатом, не міг не згадувати про пишне аутодафе в Іспанії, яке колись так його вразило. Не раз він прокидався в келії, весь тремтів і ніби справді відчував запах диму й горілого м’яса, передсмертні крики і радість натовпу, що збиткувався з учора ще могутніх грандів, яких провозили мимо в колпаках блазнів. І досі він проклинає відступників-гугенотів, думає про колишні очищувальні вогнища, в священному полум’ї яких горіли не лише живі, а й ті єретики, котрі жили раніше і чиї останки викопували із землі, щоб віддати для спасіння заблудлкх і загиблих душ. Отець Жозеф вбачав в аутодафе акт найбільшого милосердя і турботи про грішників, які через святе полум’я знаходили безсмертя праведників.

Та ніколи не гадав абат Марлі, що йому в умовах сучасної Франції, при надмірній гуманності правителя кардинала Рішельє, який забагато дозволяє гугенотам-єретикам, пощастить не тільки бути присутнім, а й керувати справжнім аутодафе. На очах у графа де Пассі і лейтенанта де Мор’є він діяльно розпоряджався, як розкладати і підпалювати вогнище під сатанинською баштою.

Адже такого ніхто з присутніх не бачив! Коли спалахнули смолянисті смереки, прикладені до корпусу башти, могутній вогонь перетворив її на стовп полум’я. Похилого віку абат Марлі радів, як дитина: серце стискалося в фанатичному екстазі, пошерхлі губи шепотіли молитву.

Змірявши абата прискіпливим поглядом, граф де Пассі зауважив лейтенантові:

— Йому б бути маршалом Франції, а не попом, їй-богу, з допомогою Марлі ми виграємо цю облогу.

— Аби не спекти злочинців, ваша світлість, раніше, ніж їх побачить кардинал Рішельє.

— Будьте спокійні, вони неодмінно відзвітують йому — якщо не на Землі, то на небі: абат обіцяв їм врятування душ вогнем, а кардинал сам туди поспішає.

І тут сталося те, що пізніше сприяло “врятуванню” багатьох душ і втраті голів. На очах в отця Жозефа, офіцерів і переляканих солдатів з-під вогняної колони раптом повалив чорний дим, і вогонь одразу подесятерився, а їдка хмара розповзлася по поляні. Люди задихалися, кашляли, падали додолу або тікали хто куди. Однак багато з них бачило, як чортова башта з оглушливим гуркотінням, сприйнятим за пекельний регіт, піднялася над вогнищем і спершу повільно, а потім дедалі швидше почала здійматися вгору, викидаючи з хвоста полум’я. За кілька секунд вона сховалася в синьому небі, по якому прокотився грім, що віддався луною далеко в горах.

Очевидців цієї неймовірної події виявилося багато, але їм краще було б не бути свідками…

Коли за стінками башти стих надривний гуркіт, Сірано відчув у тілі незвичайну полегкість, знайому ще з дитячих снів. Прокидаючись тоді, він у захопленні казав: “Мамо, я щойно літав!”

Сірано ніби плавав у башті, хоч усвідомлював: цього не може бути і йому все це мариться.

На відміну од свого безпорадного учня, Тристан уміло володів собою в умовах втраченої ваги.

Потім Тристан запропонував піддягнути під камзол панталони, цупку одіж, прошиту металевими нитками. “Магнітна дія”, мовляв, таку “білизну” потягне вниз, і вони почуватимуться як на Землі, а їхні м’язи не ослабнуть за тривалу подорож.

Сірано послухався вчителя, та, набувши своєї ваги, шкодував за втраченою легкістю, що дарувала йому ні з чим незрівнянну насолоду.

Тим часом на дзеркалі-екрані з’явився величезний, трохи затемнений збоку Місяць, мовби вкутаний туманом. Сірано здивувався, що так швидко вони зблизилися із супутником Землі, але Тристан пояснив, що він бачить не Місяць, а залишену ним рідну планету, повиту хмарами.

— На жаль, наш поспішний відліт, що нагадує втечу, не дав мені змоги повести корабель навколо Землі, аби спуститися, як ти пропонував, у Канаді. Тепер ми не маємо вибору. Апаратура запрограмована так, щоб винести нас прямо до чорної дірки і щоб перші два ракетні ступені, відпрацювавши, відділилися.

— Про яку чорну дірку мовиш, учителю?

— У майбутньому астрономи вашої планети, слідом за Галілеєм, виявлять на небозводі чорні дірки і пояснять їх наявністю там надзвичайно великих небесних тіл, які своєю масою здатні втримувати навіть світлові та магнітні промені. Саме тому ці тіла видадуться чорними дірками. Хоча насправді, вони ніякі не дірки, а тим паче не чорні.

— Наш корабель не потрапить у полон такої ваги? Тоді йому не вирватись назад…

— Не хвилюйся. Дірка, до якої ми летимо, справді чорна. І не через невелику вагу міжзоряного тіла, а тому, що є тією самою нульовою точкою, полюсом Всесвіту, про що я тобі казав у підземному замку герцога д’Ашперона.