— Кільце з внутрішнім отвором?

— Атож. Усі поперечні перетини Всесвіту, що є окружностями з безкінечним радіусом, стискаються у загальній для всіх нульовій точці, ніби спіральна пружина, обвита довкола голки. Але запам’ятай: велетенське кільце Всесвіту згорнуте в четвертому вимірі.

— У четвертому?

— Живучи в тривимірному просторі, ми так само обмежені в своїх сприйняттях, як були б безнадійними, спробувавши зрозуміти сферичність поверхні, якісь двовимірні істоти, що мешкають на тій поверхні і вважають її площиною.

— Важко уявити себе нікчемним тривимірником…

— І все-таки промені світла, підкоряючись уявленням тривимірників, рухаються по кривих лініях і сходяться в осі зігнутого в четвертому вимірі вселенського кільця. Завжди проминаючи, зрозуміло, нульову точку. От вона й має вигляд абсолютно чорної, будучи водночас справжньою діркою, через яку з однаковою легкістю можна проникнути в будь-яку частину Всесвіту. Тому-то нам потрібна така чорна дірка, ми вийдемо на протилежну частину дуги вселенського кільця, якщо не спиниться моє стомлене серце. Там нас чекає інше сонце з сестрою Землі — планетою Солярією.

— От чому мета досягається не за дві тисячі літ?

— Найкоротшим шляхом і в найкоротший строк. У нас не було іншого виходу. Я лише стурбований тим, що гвардійці, які обложили ракету, позбавили нас можливості подати звістку про приліт з допомогою силового зв’язку.

— Що означає “силовий зв’язок”?

— Як тобі пояснити?.. Промінь світла обмежений швидкістю свого поширення. Скориставшись ним чи магнітним променем, ми одержали б на Солярії власний сигнал через дві тисячі років по прибутті. Силовий сигнал проходить практично миттєво. [19] Якби ми скористалися кинутими на Землі апаратами, на Солярії нас чекали б. Ясно?

— А я думаю, що нас ждуть лише доброносці на Землі.

— Правильно. Тільки летимо ми до Солярії, щоб потім повернутися до них, на твою планету.

— А що, вчителю, тебе чекає на Солярії?

Ніщо не зближує так людей, як спільні мандрівки. Ще недавно незнайомі між собою Бержерак і Лоремітт стали в цій безмежній міжзоряній безодні найближчими друзями. І відвертість Тристана здавалася Сірано природною.

— Повертаючись минулого разу на Солярію, аби набратися сил після втрати Сократа, я гадав, що мене ніхто не жде. Бо ж полишив рідну планету, відмовившись од рідних і близьких. Вирішив посвятити себе благополуччю інших, невідомих мені істот, які потребували допомоги розумніших братів з їхньої прабатьківщини.

— Я також дав обітницю безшлюбності, присвятивши себе ідеям доброносців.

— От чому я хочу на Солярії наситити тебе знаннями. І ти зможеш замінити мене на Землі.

— Як?

— Моє стомлене серце… Бачиш, я знов ковтаю цілющу крупинку, бо не хочу осиротити тебе на шляху до чорної дірки. Мушу, чуєш, зобов’язаний провести через неї корабель і дістатися до Солярії.

— Де тебе ніхто…

— Прошу тебе, — перебив його Тристан, — не ятри душу. Тоді я летів довгим шляхом, і на планеті минули тисячоліття. Пам’ять про мене і моїх соратників, які жили на Землі, збереглася лише в переказах, як, наприклад, у вас про епоху Сократа. Хто ж міг чекати повернення нікому не відомого предка, в якого немає нащадків? І все ж сталося неймовірне…

Тристан замовк. Сірано не підганяв — бачив, як тяжко дається йому те одкровення.

— Треба знати соляріїв, щоб збагнути: тільки-но надійшов до планети магнітний сигнал про мій приліт, знайшлася серед них дивовижно ніжна Ольда. Вона відшукала моє зображення на камені і, уяви собі, вирішила стати моєю подругою.

— О! Жінки завше — загадка…

— Розгадка полягала в тому, що, опинившись серед тих, хто мене зустрічав, вона одразу вразила своєю схожістю з божествами сучасників Сократа. Вони витесували їхні зображення із каменю, створюючи шедеври краси. Перебуваючи під впливом земних уявлень, я побачив на Солярії живу богиню моїх землян. Якщо солярійці й цікавилися мною, як посланцем минулого, як знавцем чужого зоряного світу, що може збагатити науку Солярії, то Ольда побачила в мені героя.

— І стала твоєю дружиною?

— А хіба б ти, Сірано, встояв?

— Не знаю. Мені не доводилося витримувати боротьби із самим собою. Пам’ятаю, коли кардинал Рішельє велів з’явитися до його палацу, в одному залі я замилувався старовинною статуєю. До того я захоплювався античними філософами, схилявся перед античністю взагалі і ту богиню згодом побачив уві сні.

— Тоді ти зрозумієш мене. Ми прожили з Ольдою десять солярійських років у безхмарному щасті…

Значення цих слів Сірано збагнув пізніше. А тепер уважно слухав.

— У нас народилася донька Ельда. Ми ростили її лише рік (два земних), а потім віддали на виховання кращим умам планети.

— І ти розлучився зі своєю богинею? — обережно спитав Сірано.

— Над усе в житті у соляріїв — обов’язок. Ти знаєш, що це таке. На щастя, тобі ще не знайомий гострий біль внутрішньої боротьби, коли я мусив летіти на Землю, як її знавець і учасник “Місії Розуму і Серця”. Уявляєш, якою дорогою ціною я знайшов тебе, аби стати твоїм Демонієм. Скільки поневірянь по Франції й Англії в роки вашої почварливої релігійної війни!