ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,

і коли він вкусив головою свого хвоста,

то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.

Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.

І під Львовом сказала:

— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.

А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.

ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.

Камінний лицар в місяці зловісний.

Мені сьогодні снилося: він встав.

Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.

Обличчя в нього сіре, кам'яне,

а зуби — ніби хоче мене з'їсти.

Як закричить: — Твій предок вбив мене!

— Ото, — кажу, — не треба було лізти.

ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.

Фортеця спить, і сни її сумні.

І костокрилі кажани із пітьми

над головою шурхають мені.

Упала зірка. Пискає синиця.

П'є тишу ніч з Великого Ковша.

Вже навіть сон про волю не присниться.

така в людини знічена душа.

АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.

Зварила щось. Сорочку полатала.

— Ти де була, у Паволочі? — Ні.

На Лису Гору на мітлі літала.

Поворушила попіл коцюбою.

Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.

— Я третій год вже їжджу за тобою.

Мабуть, пора вертатися домів.

Це ж я в чаклунстві мав свою людину,

а й та покине. Жаль, що не кажи.

Отож у чорний день, в лиху свою годину

я їй сказав: — А ти поворожи.

Але гляди, у зіллі там не бабрай.

Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.

Ти виклич мені дух полковника Небаби.

Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.

ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ

на шкурі цапа й чорного теляти —

з гори Осіянської

трави святоянської,

на чорне коріння, горове каміння —

приготувала своє варіння —

товчене зілля, сушню і взвари,

якісь настої й відьомські чари.

Відтак, змішавши всі оті декохти,

розпочала свої чаклунські дії:

— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто

внушив дитя пренепорочній Діві.

Пішла по колу, як в січкарні кінь:

— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!

І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.

У казані заклекотіли бульки

І дух з'явився, без обох без рук.

аж не було чим запалити люльки.

Так ось чому тебе, сердегу, вбито!

Вже не було чим битись, орле наш…

Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.

На шиї мідний хрестик-лебердаш.

Крізь нього двічі пролетів кажан,

довкола все щось блимало й кадилось.

І Дух сказав:

— Великий муж Богдан.

Та врятувати край свій не судилось.

Ще зо два рази він задасть їм хлости.

Ще наостанку шаблею смальне.

І щоб навік позбутись Йогомости,

цареві, необачний, присягне.

Своє гетьманство славне осоромить,

зведе надовго з доброї тропи.

— А що ж Богун?

— Він шаблю переломить,

об землю брязне і майне в степи.

І буде місто зватись Переяслав.

І будуть плуга перти гречкосії.

І три зорі дивитимуться в ясла.

І Україна ждатиме Месії.

Не раз повстане, але всує, всує!

Чорнильну лжу породить каламар.

Усіх одурить, вольності скасує,

задавить все підшитий лисом цар.

Коли ж віднімуть у людей і мову,

коли в сибірах закатруплять їх,

душа Богдана в розпачі німому

нестиме неспокутуваний гріх.

— А вмре ж він як?

— Та ніби на хворобу.

— А що по вмертю?

— Ошибає страх.

Його Чарнецький виверне із гробу

і вистрелить з гармати його прах.

— Гетьманичі?

— Великою печаллю

урветься рід і згасне у рідні.

Тиміш загине в битві під Сучавою,

а Юрій десь в турецькій стороні.

— А ще скажи: ось років через двісті