…Це все як сон, це все як божевілля.

Я вже як дим — і сивий, і гіркий.

Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.

Навіщо я тобі тепер такий?

…Орле мій шугастий в горностаєвих крилах киреї!

Ти ще в'їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, —

хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний,

як полки під знаменами? —

Богом даний гетьман України!

…Росонько моєї спраги, латочко щастя

на моєму терновому полі, ти простиш мені,

ясочко, що я такий безпорадний?

…Спи, рідний, спи, у сні прибуває сила.

…Ось уже й літо минає, настане осінь. Жовтий лев

пройде по смарагдових лісах, загребе трупи в багряне

листя. Собаки виють по країні нашій. І всі плевели

вже посіяні в землю нашу.

… Не дивися на мене, що я чорна, горе обпалило мене.

…Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,

як мальва під вікном моєї матері.

…Коханий мій, вимоленець мій у Бога! Чого ж ти

так стогнеш уві сні? Тобі щось погане приснилось?

…Доле моя, розбуди мене! Сниться мені, що лежу я

на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною

орел… Двоглавий…

НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити — Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, —

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

А ЧАС ЩЕ. ВЖЕ Й ОДЦВІЛАСЯ ЛИПА.

Ох, чи ж мені від щастя буть хмільним?

Вона вдова полковника Пилипа.

Мабуть, була щасливою за ним.

А я, чи щастя дати вже спроможний?

Прошу прощення у його вдови.

Він хоч поліг — та в битві переможній.

А я зазнав поразки — і живий.

І ЦЕ Ж ПОРАЗКА У ЖИТТІ НЕ ПЕРША!

Було всього — поломів і облог.

А я вставав, на шаблю руку сперши.

І крізь поразки йшов до перемог.

В житті було всілякої напасти.

На плечах маю п'ять десятків літ.

В такому віці можна занепасти

і можна душу мати вже як лід.

А я живий. І знову прагну бою.

І перемоги. Хай на схилку літ —

труну звелю возити за собою,

а ще піти подужаю в похід!

ШРАМКО ПРИЙШОВ СЬОГОДНІ НАВПРОШКИ,

продерши хащі голими руками.

Сказав: — По селах ходять козаки,

перебрані ченцями, жебраками, —

І кажуть всім, що воля вже близька.

Щоб готувала порох парубота.

А як надійдуть гетьманські війська —

щоб відчиняли гетьману ворота!

Щоб завдавали ворогу халеп,

і далі йшли по селах нуртувати.

Щоб готувались, щоб тікали в степ.

Пісок панам щоб сипали в гармати.

Щоб запасали зброю і харчі,

та не шуміли як торішня брага.

А хто сидіть зостане на печі,

того чекає посміх і зневага.

Такий він був похнюплений і кволий,

усе тягнув з терплячістю вола,

оцей Шрамко. А як запахло волею,

душа в йому навприсядки пішла!

Кажу: — Ну, ходять. То ще не спонука.

Поразка — це кінець. І сором від людей.-

А він мені: — Поразка — це наука.

І ти в цій Академії — спудей.

…ЩО ВІН СКАЗАВ ПРО ГЕТЬМАНСЬКІ ВІЙСЬКА?

— Які війська? — питаю у Ганнусі. —

це щоб мене підтримати на дусі?

Та хто вже піде під моє знамено?

Хіба що мертвих кликать поіменно

ВЧОРАЙШИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ ШРАМКО УРАНЦІ.

І каже: — Все. Берися за перо.

Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.

А там, диви, обізветься й Дніпро.