Давно не знали вже таких подій.

О, як ти їхав, як ти їхав!

Кінь під тобою говорив.

Був білий Київ після віхол.

Народ тебе боготворив.

Кобзар складав неумирущу думу.

Бурсацький хор співав тобі хвалу.

І розхитнувши живоплоти тлуму,

летіло військо в сніжному пилу…

А пригромило ж!

Ломляться гілляки.

Цвіте жінками Боричів узвіз.

Броварники, ткачі і кожум'яки.

Цехмистри глини, рогу і коліс.

І я прийшла, вже горем тоді вбита.

Душа стояла край усіх доріг, —

чи хто не бачив де мого Пилипа?

Або хоч знає, як він хоч поліг!

Мій брат, полковник, їхав серед перших.

Над ними вітер маяв корогву.

І серед них незримий мертвий вершник

впізнав мене у натовпі, вдову.

Чи це було видіння, чи знамення, —

збагнула я, чому так дзвони б'ють.

Оце той гетьман,

під чиїм знаменом

вже навіть мертві вершники встають!

А ти й не знав, що серед того люду

стоїть одна, що молиться за всіх.

Таким тебе ніколи не забуду —

побаченим крізь сльози і крізь сніг..

І Я СКАЗАВ: — СПАСИБІ ТОБІ, ГАННО.

Я повертаюсь, наче з небуття.

Мені без тебе так було погано.

Не вчора й позавчора. Все життя.

Але прощай. Не маю я сумління

тебе тримати серед цих руїн.

Вертай додому. Це моє веління.

Лишайся тільки спогадом моїм.

— Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!

Але й мені ж не краще далебі.

Та це ж для мене щастя пожадане —

у чорний день твій бути при тобі.

І я замовк. Затнувся на півслові.

Душа потроху стала одмерзать.

Задубіли слова любові,

не уміють себе сказать.

СТРІПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДІБНО І ГОСТРО.

Любові хоче, ласки, спочуття.

Якби ж не сумнів і якби ж не острах —

що я ж від неї старший на життя!

Сміється моя відьма:

— Молодшаєш годами!

Пора уже вчиняти весільні калачі.

Бо що ж ти все зі мною?

Стара я вже, Богдане.

Не тая відьма гарна, що вдень, а що вночі.

А ЦЕ НІЧОГО — ЛОЖЕ ЗАМІСТЬ МАР?

А це не смішно — раптом оженитись?

Вже ж у душі осіла чорна згар,

гірка як згар в одстріляних рушницях.

Вже смерть поклала руку на плече.

Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..

Якогось відьма кнедлика спече.

Зброяр і джура викотили бочку.

А лицар одвернувся і опустив забрало.

Шрамко приніс ікону і нас благословляв…

Маленьке циганча під скрипку танцювало.

І лопнуту струну натягував зброяр.

ГАННУСЕНЬКО! ЖИТТЯ ВЖЕ ЗА ПЛЕЧИМА.

Ти розплітаєш поночі косу.

Хіба такими згаслими очима

дивитись треба на твою красу?

Якби ж мені така любов раніше!

Буває ніч, щасливіша, ніж ця?

Твої вустонька найніжніші,

осолода мого лиця…

А НІЧ СТОЇТЬ ЯК МІСЯЧНА ГАЛЯВИНА.

І ти лежиш у мене на плечі.

…Мабуть, розбилась пані порцелянова

Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.

ЧОГОСЬ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ. І ЗАСНУТИ. НЕ ДОЛІ

Спочити хочу на грудях своєї Долі.

"Ой, де ж ти була, моя нечужая?"

Змерз я, обгубився з ніжності.

С погрій мене до себе.

…ЦЯ ЖІНКА, ЩО ПРИЙШЛА В МОЄ ЖИТТЯ,

вона цілюща в дотику і слові.

Важкі осмути пізньої любові

вона знімає дотиком з чола.

Ця жінка, що в життя моє прийшла.

…Вона думає, що я сплю, а я воскресаю.

Боюся розплющити очі, — може, це жагучий сон

самотності?

Вона ж як вечірній промінь, що впав уже

на руїну.

…О, ти прекрасний і сильний, ти вельми промовен.

Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.

Світ ще тебе побачить у славі твоїй і величі!