– Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, – Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

– Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, – хоробро бреше Мар’яна.

– Що пишуть? – Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

– Дівчина одна… Медсестра… – Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. – А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

– Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час „Х“! Зараз почнеться!» – розуміє Мар’яна. Серце калатає – одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

– Ти потрібна мені, як повітря, – упевнено вимовляє Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, – сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

– Без тебе не впораюся, золотце…

– З чим? – геть губиться Мар’яна.

– Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… – Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. – Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

– Ще одна таємниця? – Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

– Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.

– Мені?! – і знову сонце сяє.

Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

– У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, – веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. – Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися – спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.

– Пощастило…

– Мені пощастило… Нам, золотце! – ще втаємниченіше шепоче Хотинський. – Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди – мої, – Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. – Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?.. Чи він – про любов, як довіру?

Хотинський торкається Мар’яниної руки.

– Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

– Ні! Я з тобою! – поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. – Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.

– Ми більше не ховатимемося! – запевняє Хотинський. – Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.

– А ти… не закоханий?! – От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.

Він дивиться на Мар’яну здивовано.

– Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?

– Просто скажи…

Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:

– Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І – так! – я люблю тебе, золотце.

– Дякую… – мов із конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.

– Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки – вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.

– Дорош – надто поширене прізвище, – Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. – Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.

Хотинський заряджений на успіх – є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни – і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, – і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?..