Мадярський король у 1332 році за вірну службу наділив лицаря Драга Хустським замком із землями, що його обіймали. То був смілий полководець-рубака, його смуглу хмуру твар спотворювали рубці. А норов мав такий чортоватий, що й прозвали його Драгом. По-румунськи се означає чорт. Звідтоді царини вздовж соляного шляху називаються драгами, і село тут файне заснувалося – Драгово. У твердій руці держав свою домінію той володар. Король і сам боявся наремного васала, часто мав з ним сутички. Аж доки не наказав вибити його з хустських мурів і витіснити в румунські Карпати. Так чорний лицар відійшов у безвість, та сім’я його розсіялося по руському Мараморошу і Трансільванії. До тих Драгів волею судьби приліпився і я.

З молодим професором у вакації ми брали заплічники і рушали в піші мандри попід гору Менчул. Ішли камінною дорогою коло возів, що плуганили з Шандрова сіль і ропу. Сю дорогу в непролазних хащах били ще даки, наші пращури з голубими очима й войовничими серцями, котрі потім звели на пси Римську імперію… Звертали ми на звивисті пішники контрабандистів, якими ті ходили за горівкою-миндрою в Сигот. Присідали до ватри бокорашів-плотогонів, що провадили Рікою дараби в долину. Купалися-раювали в Тисі, під вільховими корчами ловили довгописких марен з білими вусами. На берегах тут колись стриміли в небо, як струни, височезні тиси, з яких римляни й германці тесали храми й кораблі. А тепер із голих груників до нас кліпали на сонці золоті цибулини церковець. Пили ми й шипучий буркут із криниці, коло якої ставав сам цісар Франц Йосип. Тому й прозвали сю місцину Бовцар. У мочаристих Кірешах милували очі мідянками (по-книжному нарциси), котрі наче білими звіздами впали з неба і пахучим покрівцем заткали долинну ширінь.

«Оде, цімборе, вона перед тобою – наша безіменна земля, – зачудовано придихав Матіко. – Земля, яку один мудрий чоловік нарік Сріберною… То чи треба нам коло неї ще які чужі золоті гори й молочні ріки?!»

Я перечливо хитав головою. Мене не лакомила ніяка чужина.

Бульк-бульк-бульк…

…Солодку дрімоту урвала шишка, що шлюпнула в мою купіль. Я вилущив з неї п’яток горішків і ласо зжував – першу трапезу сього дня. Зачерпнув жменею води – вона відгонила нафтою, яку баба нараювала мене глитати, коли кололо в животі. Чорна вода наче виссала з мене смертельну втому, хвора рука, хоч і кволо, та подавалася. Може, дякувати ведмедю, що торгнув мене лапою, а може, кістка стала на місце, коли я катулявся вниз? Так усе добре звершилося. Я живий, зігрітий і убезпечений. Ачей, ведмідь з того захмар’я не злізе сюди.

Я вбрався і роздивився окіл. Просто очей лежала широка, як панський двір, галява, припараджена блідим первоцвітом і козодресом, чиї цвітки чимось подобилися до козячих писків. Обручем нависала над видолинком кам’яна стіна, з котрої я сюди і зсипався. Де-не-де вона була підбита іржавим ялівцем і жмутами висхлого колькавника. Скалу огинав гримучий потік, такий бистрий, що, видавалося – вода перевертає каміння. А далі просторився чорний ліс. Чорнили його темні кострубаті смереки впереміш із густим стовбуряччям дубів. Чи не сей ліс мав тоді на оці сотник?

Стояла тут якась осібна загусла тиша, яку прошивав срібною ниткою дзвін поточини. Чулося тут тепліше, ніж нагорі. Яскріла вже добре розвинута зелень, птиці возилися з гніздами, полоз вигрівався на осонні. Либонь, гаряча підземна жила, що випорснула в розколину, гріла цілу межигірну котловину.

Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах із Матіком, ми там неодмінно стали б табором на ночівлю. Про неї вартувало зараз подумати й мені. Найперше я розкутуляв перев’язь на руці – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик від командира. Чи, може, від самої долі? Тепер я міг зладнувати собі сяку-таку постелю. Нарізав ялинових лап і став глядати зручне для ночівлі місце. В підошві скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам’яний дашок.

«Тут і від вітру схрон, і дощ не намочить», – подумав я і зніс сюди свою зелену устілку. А для укривки нарізав сухої осоки, яка густо шелестіла довкола булькотливого озерця.

Коли з сим порішив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут міг настарати для їдла? В торішньому листі нашамрав жменю букових жолудів, що вже кільчилися хвостиками ростків. Гіркувата потрава, та що вчиниш – порожнє черево прилипало вже до хребта. Добре, що далі трафився їстівний каштан, який у нас називають «гістиня». На смак ліпший, але зараз, по весні, відгонив пліснявою і стягував язик. Не так наситився я сим, як заморив черв’ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пісну гірчавість тої їди.

Коли вертався до свого стійла, запримітив на узвишші табунець молодих берізок. От чий солод мені тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрізав кору, всилив у неї порожнисту стеблину і ліг під березою так, аби з цівочки мені цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рідко, а далі густіше. Від твердої свіжости соку мені аж задзвеніло в скронях, замерехтіли темні павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий організм набирався земної моци. Лежачи собі так, я бачив на тлі неба обрис скали, під якою примудрив собі пристанище. Час і вітер нещадно пощербили її, витворивши щось схоже на чоловіче лице. Так і є: круте чоло, горбкуватий ніс, випин вусів, зціплені губи і широка, закорінена в хащу борода. Когось мені так навіював сей камінний лик… Та діда ж! Мого діда! Наплив споминів про домівство зігрів мою вихолоджену в блуканнях душу. І тут же блиснув у голові неспогаданий здогад: а що коли се мій другий дім?!

Лячні думи снувалися в тісний ланцюжок: щось чи хтось наче вів мене сюди впродовж останньої седмиці… Гарнізон Карпатської Січі… Красне поле, яке радше б назвати кривавим… Вибір чолового Скобала, що впав чомусь на мене… Ріка, що винесла мене на берег… Ведмідь, що загнав мене в кам’яний міх… Тепле озеро… І ось скала з такими рідними рисами…

Я придивився пильніше – скала всміхалася мені.

Другого ранку, як на світ благословилося, рушив я в екскурс своїми володіннями. Та й дрижаки, які хапав цілу ніч, змушували думати про вогонь. Сокрушена бурею яворина послужила мені за мостик. За кілька ступнів від річища громадився ліс, що стрів мене похмурою вільгістю. Дихання спирав пласт гнилого листя, що аж гойдався під ногами. Дерева стояли в такій близькості одне до одного, що за десяток метрів не було просвітку. А ще підпирали їх полеглі брати, всохлі чи порушені вітром, обплітали ліани й мотузяччя дикого плюща, ядучі шапки омели. Тугі гребені папоротей і колючі кущі глушили й той мізерний простір між стовбурами.