Долоні розпеклися раніше, як дерево. Я змочував їх і крутив паличку далі. В голові теж крутилося, тіло змокріло під платтям, затерпли коліна. А я все снував і снував своє веретено, вслухаючись, як під губкою кришиться на порохняву деревинка. І сталося: гарячі ніздрі вхопили запах перепічки, паленого листя. Сей запах був мені зараз найсолодшим у світі. З дірки несміло, як з пригаслого цигаретлика, сіпнувся сивий димок. Я припав до нього ротом і зачав навісно дмухати, прикладаючи моховиння. Губка тліла, димок густішав, і враз у лице мені бризнув пломінець, обпалюючи брови.

Перше, що спало мені на гадку, – вогонь сей живий! Він звивався з веселим тріском, пожадливо хапаючи мох і сіно, смачно облизуючи паличку, яка його спородила. Чмокав, попискував від насолоди, шемрав щось своє. Наче говорив до мене. І я, не володаючи собою, схилив голову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скільки часу і я так же навчуся вклонятися в подяці дереву, стеблині, птиці, рибі, каменю, сонцю, небові, дощеві, землі…За те, що вони є і я є з ними. І не чаючи на потвердний одвіт, дочекаюся їх навзаємности.)

Лише коли кинувся за хворостом, увидів, що долоні стерті до крови. Та тілько би жури. В мене був огень, була своя ватра-спасителька! Накидавши в огнище ломаччя, я сів перепочити. Так, зігрітий і вколисаний тихим воркотанням, задрімав.

Снилося, що мене опосіла якась слизька паскудота, навалилася на груди, не дає дихнути, затуляє рот і очі. І я, знерухомлений, лежу пластом під сією повзучою лавиною. Пробудився в дурмані і явність пойняла мене ще більшим жахом. Усе довкола було встелено жабами, що кишіли, горбатилися в два-три ряди – рябі, жовтуваті, бородавчато-сірі, червоні, як грань, і зовсім крихітні зелепухи. Найгрубіші топтали мене, злосно б’ючи, як копитцями, тонкими лабиськами. Дивострах сієї картини повнився тим, що мерзка жабина маса совзалася беззвучно. Жалібно рохкала лише принесена мною ропуха під каменем у виямці скали. А инші наміряли підскочити до неї, гупалися об брилу і зсипалися долі.