Солдатським ножем тут собі не поможеш. Я пролазив у шпари, як у живопліт забутого городища. Робив затеси на корі, щоб знати, як вернутися назад.

В глибині хащі гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птиці тут майже не озивалися, звірячих слідів не видно, зате сирі яруги повніли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячі вічка. Перелізаючи бурелом, я провалювався в трухляві діри, повні червів.

Ліс гнітив, туманив очі, плутав думки. Щоб осмілити себе, я гупав палицею об дерево – і ліс здригався, хворякувато гугнів, тріщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.

Добру годину я продирався через хащі, доки не вперся в камінну загороду. Змірявши оком приблизно сорок п’ять градусів, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корі. Ще година ворискання з непролазній химороті – і я вийшов до знайомого потоку. Подався вздовж русла і знову дійшов до прямовисного крем’яного муру. Потік губився в розщелині, гейби пропадав під землю. Зате скальна порода тут була ніздрювата, крихка й аж іскрилася на сонці. А під нею – повно карічок від дрібних копит. Дикі кози, здогадався я. На глевкій землі тягся рівний топтанець слідів. До лісу ніякого ходу не було. Дика маржина діставалася сюди з крутого бескеття. На водопійло, розумів я. Але нащо звірині товктися під скалистою брилою?

Я підійшов ближче, лизнув кристалистий камінь – і до мене все дійшло. Сіль – от що притягувало кіз! Ножем відколов кілька грудок і вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручі гір. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився після того, як протяв ще один 45-градусний прохід на захід. І мене вивело на знакомитий яворовий місток. Зачароване коло замкнулося.

Зачумлений від думок і сумнівів, кинув тіло на ялинове лежбище і замкнув очі. Десь далеко пульсував людський світ, а тут відрубно скнів я – мізерне зерня, завіяне лихим вітром у камінну яму закрайних Карпат. Втікаючи від смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв’яком, доки сам не стану черв’якам поживою. І що ліпшого я добув?

У сьому лісі нігда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злізти, та й нащо? Сюди можна лише впасти і чудом залишитися живим, як се сталося зі мною. То хіба се не варте подяки? Я став на коліна й помолився. «Амінь!» – завершив я і постановив собі вручити подальшу долю в ті руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося мені робити?

Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечірня холодінь. Се змушувало братися до діла. В лісі я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя. Се я вимостив, як гніздо, в колодязику з каміння і пішов на рінник шукати камінці для кресала. Круглі голяки не годилися, тому я наколов гранітних осколин і взявся за огненну ворожбу. Дітваком я не раз пильно слідкував на толоці за тим, як дідо Гафич викрешує вогонь.

Відщипнув кусник із губчастого трутовика і притулив до моху. Тоді почав чиркати один об другий камінці. Іскри направду цвіркали в мої долоні, гарячі крупини сипалися на трут, але губка не тліла. Аж коли геть наморився і скришив на пісок свої камінці, я здогадався притулити губку до щоки. Вона була студена, сирувата. Як така запалиться?

Пригадалося, що дідо Гафич свій трут і кресало носив у шкіряному кисеті за пазухою. Майстерштик для вогню брався до рук сухий, нагрітий тілом. Вчинив так і я – засилив за сорочку губку і кремінці, щоб до ранку вони просохли. Зморений і зневірений марними трудами, пожував молоденьких ялинових пагонів і зарився в своє сіновище. Щоб ліпше зігрітися, руками обхопив плечі й занурив лице в груди, як дитинча в материнській утробі. Так я боронився від дикого тутешнього світу.

Ще клубилася передрання мжа, коли, гнаний голодом, я пустився в промисел. Вчора на якомусь пні я зогледів шапку глив, що перебули зиму й віджили. Мав надію, що вогонь я таки викрешу і грибова печеня наситить мене. Але пня того я не знайшов, вертався впорожні з подертими руками й лицем. Зате в млакуватому підліссі я надибав надуту ропуху з жовтою звіздою на грудині. Такі дорідні жаби мені ще не стрічалися.

Криво осміхнувся сам до себе: «Колись ми хихоніли з професорських казок про жабоїдів-французів. Хочеш не хочеш, а мусиш у се повірити…»

З ліщини я виламав рогачку і підступив до жаби. А та вилупила на мене зачудувані пульки і так сердито скреконула, що я обмер. А сама з легкістю скочила вбік ачей на метр. Я за нею, і на п’ятому кроці розсішкою таки впокорив її. Ніс жабу за лабу, зацінюючи тужаве, як у молодого когутика, стегенце.

Здобич я притис камінцями на карнизі скали, щоб не втекла. А сам знову приступився добувати вогонь. Як я не мордувався, як не дув на трут, що вже добре просох і побурів, та жаданого димка не дочекався. Чи мої кресальці були не такі, чи мої пальці для сього були невправні?

Тоді я рішив діяти иншим штибом. Знайшов на березі потічка дерев’яний цурпалок, облизаний водою і відбілений сонцем. Вирізав суху паличку. Тоді продірявив ножем трутову губку і запхав у неї паличку. «Тепер, – мислив я, – будуть три точки тертя – полінце, трут і паличка». Поплював у руки, як се робив мій дідо, коли приступав до значимої роботи, і почав. Ціпочок закрутився в мої долонях, як веретено. Я робив се так, як бачив колись на образчиках про давніх людей.

«Невже ті дикуни в шкурах, що жили в страху перед звіром і небесним громом, знали і вміли більше за бувалого заброду, чинного матуранта гімназії?!» – гоноровито питав себе я. Смішний і нерозумний, я не чаяв ще тоді, що істинні школи мої лише починаються…