Значно пізніше мама розповіла Неждані, що в дядька Романа був рак і він помер.

А Нежданка ще тоді зрозуміла для себе, що чоловіки, яких любиш, ніколи не залишаються надовго… І намалювала свій перший «дорослий» малюнок. Дорослим вона його пізніше називала тому, що закодувала в ньому своє перше доросле відкриття, чи то пак - перше враження від жорстокого дорослого життя. Вона намалювала вікно. Через яке востаннє дивилася на тата, а потім і на дядька Романа…

Мама не знала цього всього. Вона не розуміла, що її донечка якраз і стала великою дівчинкою саме тому, що навчилася від дорослих приховувати те, що творилось у її вразливому сердечку насправді. Жінка підійшла до доні, лагідно провела пальцями по її м’якому золотистому волоссі, що хвильками спадало на тендітні плечі, і заглянула у великі блакитні оченята, в яких бриніли старанно приховувані сльози.

– Ммммм… Ні, я… я ще не зробила, мамусю, - Неждана врешті відвела погляд від вікна.
– Просто дощ такий гарний на вулиці… Я зараз, хутенько. Я сама принесу тобі зошити на перевірку, добре?

Нежданці було байдуже до дощу на вулиці. Так само байдужими їй були шкільні завдання. Але дівчинка-таки сіла за стіл і відкрила свій записник. І вже за декілька митей забула про всі свої болі. Вони залишилися в закритому на замочок щоденнику. У вигляді великих темних плям. І ще чорної пташки, що велетенськими крилами закрила майже весь місяць у захмареному сутінковому небі…

Мама нишком спостерігала за донечкою і мовчала. Кілька разів вона заглядала в її кімнату, але не наважувалася знову порушити тишу - тишу, у якій Нежданка відкривалася, а її справжня сутність починала вигравати всіма барвами. Вона не знала, як допомогти донечці. Боялася її злякати, боялася навіть притлумити її біль - Неждана його старанно приховувала і замикалася при будь-якій спробі його розворушити…

– Матусю, а чого мене назвали Нежданою? Бо татко мене не хотів і не чекав? Чи ти теж мене не хотіла?
– дівчинка дивилася на маму великими очима, ніби передчувала почути вирок. Мама помітила, що в доньки м’якнуть коліна, і що її малесенькі ручки почали тремтіти. Вона теребила пальчиками ґудзик на светрику. Мама усміхнулася й пригорнула Нежданку до себе.

– Люба, що ти таке вигадуєш? Звісно, ні. Просто коли ми ще з татком зустрічалися, то дивилися якось старий український фільм у кіно. І там була дуже красива дівчина - її звали Нежданою. Після того фільму тато мені освідчився. Він сказав, що ми обов’язково одружимося, і що в нас народиться чарівна донечка. І ми назвемо її Нежданкою. Так ми і вчинили.

В очах дівчинки тріпотіла недовіра.

– Але якщо тато хотів мене, то чому ж тоді він пішов?

Мамі було важко відповідати на це запитання.

– Доню, причина була не в тобі. Просто ми з татком не змогли порозумітися. Але він все одно дуже тебе любить, хоч і не живе з нами.

Нежданка відчувала, що мама говорить неправду. А їй зовсім не хотілося, щоби її обманювали. Тому вона більше не зачіпала цієї теми.

…Спогади ставали нестерпно пекучими. Тим паче Неждана пообіцяла собі щасливо прожити цей день.

Вона не втрималася і з гнівом затріснула щоденник. Як же вона ненавиділа свого тата! У більшості випадків їй було до нього просто байдуже. Але тільки не тоді, коли вона згадувала, на що він прирік їх із мамою, коли пішов із дому.

Какао вже майже вистигло, і Неждана повернулася на кухню, щоби його підігріти. Вона сполоснула жменю сухофруктів і виклала їх у блюдце. Лікар сказав, що їй потрібно з’їдати в день щонайменше триста грамів «засушених вітамінів», окрім, звісно, щоденної дози аптечних пігулок, і вона старалася сумлінно виконувати його рекомендації.

Жінка згадала, як Свєтка вперше принесла в школу фініки й курагу. Маленькій Нежданці так тоді хотілося ними поласувати! Але Свєтка з пихатим виглядом пригостила ними лише свою найкращу подругу, Оксанку. Мама теж відмовила доньці в її захцянці - їм тоді й так ледве вистачало грошей на хліб із маслом і якихось два-три види крупи для різноманітності - ковбаса на столі взагалі не появлялася, а шматок халви вважався розкішшю…

– Матусенько, коли я виросту, стану відомою художницею, буду малювати дорогі картини, то ми обов’язково, обов’язково викарабкаємося з отих злиднів, і будемо їздити за кордон на мої виставки, і їсти в ресторанах, і… - Неждана розчулено охопила втомлені мамині ноги й припала голівкою їй до живота. Як добре, що вона не бачила тоді матусиного обличчя…

– Тато мусив про мене піклуватися!
– Неждана інстинктивно стиснула кулаки. Вона до сих пір ніяк не могла йому пробачити свого напівголодного дитинства, мамині недоспані ночі, одяг, що ніколи не зношувався, і стандартний літній відпочинок у рідному місті чи на його околицях.

На холодильнику, між купою інших фотографій, малюнків і списаних жовтих клейких листочків із написаними на них зізнаннями, нагадуваннями й пересторогами, висіла весела фотка Дімки з його чотири- й дворічним племінниками. Хлоп’ята повисли в нього на шиї, а він обіймав їх своїми красивими сильними руками. Він дуже дорожив цим знімком, адже його сестра разом із чоловіком і цими двома симпатичними карапузами ще два роки тому виїхала до Штатів. Можливо, тепер він зможе сфотографуватися з Ростиком і Владиком, аж коли вони самі будуть вищі за нього…