Якби не вовчий голод і несамовита спрага, які кожних півгодини виганяли її на кухню, і не приписані лікарем двогодинні прогулянки в парку, вона взагалі нікуди би не виходила зі своєї «студії». їй так хотілося зараз нарешті зосередитися на тому образі, чи то привиді образу, що переслідував її, так хотілося його закарбувати на своїй «шедевральній» картині…

Як і кожна вагітна жінка, вона заглиблювалася в себе, а її теплий і спокійний погляд був ніби задивлений усередину власної душі, заслуханий в ультразвуки власної утроби… Це був її час. Час її творчості, час її таланту… Неждана ввімкнула музику, станцювала кілька танців - із пензлем, із полотном, із картиною, яку все збиралася повісити на стіну, але ніяк не могла вмовити Дімку прибити цвяшка… Вона почувалася Попелюшкою, яка ось-ось мала піти на бал і стати знаменитою…

Жінка присіла з картиною, яку тримала в руках, на ліжко. Та картина багато років тому, коли Неждана ще була маленькою дівчинкою, зайняла друге місце на всеукраїнському конкурсі… Мама тоді ледве випросила організаторів повернути малюнок. Неждана дуже любила цю роботу. Можливо, тому, що це була остання її картина, яку вона малювала так легко… Коли в неї ще не було ніяких проблем, а було тільки дитинство й несповнені поки мрії… Малюнок дихав свіжістю, наївністю і спокоєм. Крім того, він був написаний у світлих, приємних тонах - її улюблених ванільному, рожевому, лавандовому, кремовому та блідо-блакитному.

…Це була її перша виставка, й Нежданка дуже нервувала. Коли якась рожевощока мадам із намальованими коричневим олівцем бровами та яскравого пурпурового кольору губами завітала до них у школу спеціально, щоби запитати в дівчини дозволу виставити її картини на обласній виставці молодих талантів, Неждана почувалася гордою. Коли вони з мамою відбирали найкращі роботи для того, щоби передати пані Берновській - тій самій епатажній дамочці, яка виявилася художником-аматором і за сумісництвом депутатом обласної ради - Неждана почувалася впевненою в тому, що її малюнки справді варті того, щоби їх вивісили в художній галереї.

Але тепер, коли картини дівчини, які чомусь раптом почали видаватися їй пустою мазаниною, висіли в окремій залі міської художньої галереї під загальною назвою «Невиразні сни», Неждана хотіла позривати їх усіх зі стін і втекти світ за очі. Або принаймні замалювати чорним маркером своє прізвище під ними. Але було надто пізно - поруч крутилася пані Берновська із самозадоволеною посмішкою - в отруйно- яскравому помаранчевому костюмі, з накладними нігтями, що здавалися довшими за самі пальці, та якимось ірраціональним і шокуючим ляльково-несправжнім чорним волоссям; неподалік стояв і перший Нежданин учитель із «художки» з пародією усмішки на завжди кислій фізіономії; директор школи, де вона навчалася, розмовляв із якимось опецькуватим дядечком прямо під її найгіршою картиною. Мама написала есемеску, що вона вже підбігає - мабуть, тікала з якоїсь чергової затягнутої «пресухи» в облдержадміністрації.

Неждана нервувала все більше. Почали збігатися метушливі телевізійники, за ними забігла ще парочка журналісток. Людей цієї професії дівчина впізнавала відразу - той мамин «бомонд» мозолив їй очі ще з раннього дитинства. Переважно це були надокучливі тітоньки з «підвішеним» язиком і дуже яскравою жестикуляцією. Були в маминій «тусовці» й кілька дядечок - але Неждані серед них подобалися лише два: один пузатий сміхотун, що любив потирати носа, і ще один високий, із залисинами, в окулярах, з таким дуже серйозним обличчям. Його серйозність змивалася дзюркотливим потічком найщиріших усмішок, як тільки Нежданка з’являлася в кімнаті. Такими вона їх бачила, коли ще була малою. Бо коли виросла, рідко залишалася вдома, якщо там збиралися мамині друзі. А ці дві дамочки, що зайшли, були зовсім молоді, симпатичні й веселі.

Мабуть, практикантки. Серйозних людей на такі виставки не посилають, - з сумом подумала дівчинка.

І де ж та мама? Людей назбирався добрий двадцяток, може, й більше. У сусідній залі стояли ще двоє юних «талантів» з «предками». Батьків розпирала гордість, а діти тихо стидалися в них за спинами. Неждана зауважила, що обидва хлопчики були молодшими за неї, проте різними за віком і між собою. Старшому було десь років дванадцять, молодшому - не більше десяти.

Нарешті мама граційно впурхнула в двері й стала поруч із донькою. На відміну від батьків художників із сусідньої зали, Нежданкина мама хвилювалася, хоча й намагалася цього не показувати. Дійство оголосили відкритим.

…Поки виголошувалися традиційні оди організаторам і спонсорам виставки, мама взяла доню за руку й поклала в неї якийсь пакуночок.

– Нежданко, слухай… Але дивися на пані Берновську і усміхайся… поки я буду говорити… Так ось, я дуже хочу, щоби ти запам’ятала цю мить на все своє життя. Чуєш? Таж усміхайся, кажу, не дивися на мене. Так, я вже забула. Що хотіла тобі сказати. Але точно щось мудре… Не смійся голосно, просто у-смі-хайся. Аааа, мить, коли тебе помітили й захотіли зрозуміти, - вона збуджено шепотіла Неждані, озираючись по сторонах і дещо неприродно кривила лице - мабуть, то був прототип усмішки.
– Незалежно від того, що там скажуть критикани, пам’ятай: ти досягла того, що про тебе дізналися… Моє золотко… Якщо комусь щось не сподобається - це їхні проблеми. Ти маєш особливий дар відчувати світ. Не кожен може збагнути його. Навіть я не завжди можу зрозуміти тебе. Але ти ні на що не зважай, розвивайся, йди вперед, не прогинайся під заздрісних пашталяк. Чуєш?
– Вона усміхнулася, обвела поглядом залу, людей. У очах заблищали краплинки сумної гордості, коли вона розглядала свою красиву п’ятнадцятилітню донечку, яка стояла зараз біля власної улюбленої картини, намальованої в дуже м’яких і ніжних тонах - картини ранкового моря, якого вона ніколи насправді не бачила, і додала, - Навіть якщо ти коли-небудь помилишся, я все одно завжди буду тебе дуже любити…

Що було далі, Неждана потім майже не пам’ятала. Якийсь потік слів, шалена зміна облич, ніби в прискореному показі фільму, трохи головного болю і голодного посмоктуванні в животі… Її нагороджували якоюсь грамотою і великим іграшковим ведмедиком, ніби вона й справді виглядала дитятком, якому це потрібно, їй плескали, щось запитували…

Коли дівчина нарешті опинилася в своїй кімнаті й спробувала якось синтезувати в голові той божевільний день в одне ціле, всі її зусилля зводилися лише до речових доказів - тої ж таки грамоти, привітального листа від пані Берновської, великого м’якого ведмедя, повідомлення від телевізійників: «Репортаж буде завтра о 17.00 у новинах» і маленького пакуночка, який мама всунула в її руку ще в сам розпал цього божевільного дня.