Нестор із хлопцями випивав у сусідній кімнаті. В.О. не було серед них. І взагалі, Неждана давно його не бачила. Нестора вона про нього не запитувала, бо знала, що він передасть вчителю її цікавість. А той може неадекватно зреагувати. Як тоді на її пусту мазанину.

Неждана потяглася за коробкою «честера». Вона почала палити в той самий день, коли в її життя ввірвався цей жах. Жах, якому вона сама відчинила двері. Причому, навстіж.

Вона запалила цигарку і всілася на підвіконня. Внизу ходили люди, більшість парами. Недалеко від їхньої квартири був парк. Там вони раніше часто гуляли з Нестором. Але не зараз. Зараз вони взагалі нікуди не ходили разом. Він перестав її помічати. Або навмисне не зачіпав. Неждані часом здавалося, що він розуміє її біль, але не знає, чим втішити. А часом він просто не зважав на дівчину.

А ще він більше не торкався її. Засинали вони на одному ліжку, повернувшись один до одного спинами. З Нежданиних набряклих грудей ще декілька днів після аборту стікало щось, дуже схоже на молозиво. Нестор раз застав її за витиранням - лише бридливо скривився і вийшов.

Ніяких обіймів, ніяких поцілунків, ніякого сексу. Тільки біль подертої, роздряпаної зсередини плоті, нашвидкуруч вишкрябаної тремтячими руками п’яної лікарки. І холод від Несторового погляду. І сам Нестор - незворушно зверхній.

Але вона все одно його любила. Готова була заради нього на все. Хоча, якби вона могла повернути час назад, принаймні той один день, то ніколи би не пішла на той крок. Навіть заради Нестора.

Коли Неждана дізналася, що вагітна, то зразу ж розповіла коханому. Він, не думаючи, дав їй грошей і попрохав зробити аборт. Настільки спокійно, ніби вже проводив цю «процедуру» десятки разів до цього. Можливо, так воно й було. Дівчата шаленіли від Нестора. І жертвували заради нього всім. Неждана не була винятком.

Але Неждана чекала. Вона не могла так одразу погодитися. Вона боялася.

Пройшов тиждень. Тоді ще один. А тоді ще два. Вона намагалася не думати про вагітність. Ні про що не думати. Але тягнути вже не було коли.

На вулиці було холодно. Сніг лише трошки прикрив вологу землю на клумбах і біля дерев, але дув різкий, пронизливий вітер. Місто готувалося до зимових святкувань, у вітринах усміхалися веселі Діди Морози, мерехтіли різнокольоровими вогнями ялинки… Здавалось, у всіх був якийсь аж занадто піднесений настрій, і це дошкуляло Неждані. Вона ніяк не вписувалася в загальну радість, і причин радіти не бачила. У душі дівчини клекотав біль, страх, образа на весь світ, несамовита ненависть до Бога.

Неждана згадувала, як колись вони з мамою на честь зимових свят запалювали свічки, готували кутю, співали колядки, читали Діккенса й переглядали Нежданин улюблений мультфільм - «Перше Різдво Спанкі».

Тепер мама була далеко й Неждана не могла їй нічого розповісти. Вона кожного тижня говорила з нею по телефону і вправлялася в акторській майстерності. Вдавала щасливу, чемну дитину, яка безмежно сумує за ненею. Насправді ж Неждана не хотіла бачити маму - боялася.

Дівчина саме проходила повз пологовий будинок. Завтра вона планувала завітати туди, щоби розпрощатись з жахливими докорами сумління і з бридкою нудотою, яка вже встигла добряче їй допекти. Нестор не хотів іти туди разом із Нежданою. Може, лікар уже знав його, і коханому було просто соромно?

Неждана розмірковувала про те, що вона зробила зі своїм життям. Пішла з дому, втратила цноту… Спершу вона думала, що то буде її найбільшим гріхом. Але тепер знала, що найгірше, що вона скоїть - вб’є маленьку істотку, яка зараз причаїлася під її серцем.

Це буде завтра.

– Боже, якщо Ти є, пробач мені мій гріх, - прошепотіла Неждана.

Задумавшись, вона схилила голову, і так ішла. Під ногами плив сірий асфальт. Але раптом перед очима дівчини з’явився надпис - білою фарбою прямо по асфальті. Якийсь ошаленілий від щастя татусь розписав тротуар під вікнами пологового будинку: «Світлячок, спасибі за синочка!»

– Якби в мене в житті все теж було так гарно… - подумала дівчина, - але воно чомусь більше схоже на дуже страшну казку… Та де там, на якийсь фільм жахів…

Аборт вона тоді таки зробила.

Нічого жахливішого Неждана не переживала ніколи в житті.

Вона сиділа під дверима гінекологічного кабінету, з-за яких час від часу долинали глухі жіночі стогони й незадоволений, різкий чоловічий голос. Неждана була третьою в черзі. Кожна з дівчат опустила голову й мовчала. Неждані було самотньо й страшно. Вона боялася болю, боялася того, що її чекало за тими дверима. Оглянула коридор. Він майорів фотографіями малюків і лозунгами типу: «Не вбивай мене, мамо». Там був трактат, який називався «Щоденник ненародженої дитини», але Неждана вирішила його не читати.

– Там нічого немає. Нічого там немає. Це просто маленька операція, і все, - дівчина подумки скандувала слова Нестора, якими він «настановляв» її, коли вона збиралася сюди.

Але переконати себе не могла. Дівчина знала, що там є дитина, її дитина, яка мусить вмерти - щоби її мама могла жити. А що ще вона могла зробити? Народити безбатченка, поставити хрест на власній долі? Ні, краще вже зразу під лід. Як Шевченкові покритки.

Неждана ненавиділа себе, вона себе боялася. До чого вона скотилася? Як могла так поламати життя?