– Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

– Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

– Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала відкоша.

– У вас надто суворі принципи, – заперечив я. – Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

– А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця?

– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

– Та й справді! Грамофон – це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, то я ставлю платівку з тих часів – і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Та я обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати – здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтернаціональ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.

– Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза.

– А ти чого тут? – запитав я. – Хіба тобі не час іти на прогулянку?

– Ще трохи рано.

До нас нечутно підійшов Алоїс.

– Звичайну порцію? – спитав він.

– Ні, потрійну, – відповів я.

– Гарно починаєш! – зауважила Роза.

– Хочу бути в ударі, – сказав я і перехилив чарку.

– Зіграєш щось? – спитала Роза.

Я похитав головою.

– Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?

Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила – старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.

– Червона вовна – це ж останній крик моди!

– Ти джентльмен, Роббі!

– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.

Роза аж зайшлася сміхом.

– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.

– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.

Роза мрійно похитала головою.

– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов би сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!

Роза засміялась:

– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

Випили.

– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

– Дякую! Бувай, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!

– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?

– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

Я остовпіло дивився на неї.

– Не можете?

– На жаль, ні.

Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.