– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

Я відчув на собі її погляд.

– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

– Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

Ми спинились перед її під’їздом.

– На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялась, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщився на неї.

– Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.

Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

– Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.

– З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

– Побільше гірчиці, матусю!

Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

– Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.

– Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.

– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.

– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?

Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:

– Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.

«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людина, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй ще не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї найщасливіші години.

– Ти все ще маєш свою гарну роботу? – спитала вона мене.

– Атож. Заробляю тепер добре.

– Дивись, щоб ти її не втратив.

– Старатимусь, матусю…

Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фріда, наче сам Бог послав мені її.

– Ви симпатична дівчинка, – сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.

Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.

– Ні, справді, – не вгавав я. – Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрідочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло – зубрив!

– Ходімо, Джорджі, жерти, – сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

– Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його із співчуття до нього, і тому відмовився.

– А ти спершу подивись гарненько, – сказав я. – Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», – подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.