Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі Ленцові поради та вмить із вояка став джентльменом. Блюменталь на це тільки підло усміхнувся. То був залізний чоловік, йому більше личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.

Я подбав про те, щоб він сів на заднє сидіння, а його жінка – поруч мене.

– Куди накажете повезти вас, шановна пані? – улесливо спитав я.

– Та куди хочете, – відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.

Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

– Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

– Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це – кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» – солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, в ній – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

– А він має єврейську голову, га? Юначе, – звернувся він до мене так само по-свійському, – тепер найкраща реклама солідності – зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Чим скінчиться оцей привітний тон? А може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

– «Кадилак» – це не якийсь там «есекс», хіба не так, шановна пані? Молодший із власників фірми «Майєр і син» їздить на «есексі», але мені така машина й задурно не потрібна, тарадайка, та й годі, та ще й червона, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швиденько повів далі:

– А оцей колір дуже добре пасує вам, шановна пані, – синій кобальт приглушеного відтінку для блондинки…

Раптом Блюменталь ошкірився, наче мавпа у тропічному лісі.

– «Майєр і син» – це здорово, здорово! – аж захлинався він сміхом. – Та ще й оці ваші розпатякування!.. Розпатякування!..

Глянувши на нього, я не повірив власним очам: він сміявся щиро! Я тієї ж миті натиснув на ту саму педаль:

– Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жінкою – це вже не розпатякування, це – компліменти, що їх у наші жалюгідні часи говорять, на жаль, дедалі рідше. Жінка – це не суцільнометалеві меблі, це – квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, слова. Краще сказати їй щодня щось приємне, аніж ціле життя працювати на неї, дотримуючись серйозності. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речі, не розпатякував, а тільки послався на основний закон фізики: синє добре пасує до білявого.

– Гарно рикаєш, леве, – сказав Блюменталь, усміхаючись. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати ще не менш як тисячу марок…

Я відступив на крок. «От диявол підступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собі, як житиму далі непитущим, і глянув на пані Блюменталь очима загнаного ягняти…

– Але ж, татусю… – мовила вона.

– Облиш, матусю, – відповів він. – Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» – то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

– Ні.

– Працювали колись у конфекції?

– Так.

– От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

– У душевній, – відповів я, – хотів стати вчителем.

– Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж диво!

– Пане Блюменталь, – сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

– Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

– Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.

– Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, й мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.