Ленц запевняв, що «Карл» виховує людей. Він, мовляв, учить їх шанувати все творче, що завжди ховається під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він – останній із романтиків.

Ми спинилися перед маленьким заїздом і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Скиби зораного поля здавалися фіалковими, а їхні краї мерехтіли золотом і бронзою. На зеленкуватому небі, наче великі фламінго, пливли хмаринки, обережно прикриваючи тоненький серп молодого місяця. У кущі ліщини причаївся сутінок, що заповідав близьку ніч. Кущ був ще зворушливо голий, але вже сповнений надії, від якої аж розпукувалися його бруньки. Із заїзду линули запахи смаженої печінки та цибулі. Наші серця радісно закалатали.

Ленц кинувся в будинок на той запах. Коли він повернувся, обличчя його сяяло.

– Аби ви побачили ту смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з’їдять!

Тієї миті почулося гудіння і над’їхала ще одна машина. Ми прикипіли до місця: той самий «б’юїк». Рвучко загальмувавши, він став поруч із «Карлом».

– Маємо! – сказав Ленц.

У таких випадках уже не раз доходило до бійки.

Водій високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюжої вовни, вийшов із машини. Він скоса зиркнув на «Карла», скинув товсті жовті рукавички й підійшов до нас.

– Якої марки ваша машина? – скривившись, як середа на п’ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Він, безперечно, вирішив, що ми автомеханіки, які переодяглися в чисті костюми й виїхали погуляти на чужій машині.

– Ви щось сказали? – наче недочувши, спитав нарешті Отто, щоб навчити його ввічливості.

Чоловік почервонів.

– Я питаю про цю машину, – буркнув він тим самим тоном.

Ленц випростався. Його довжелезний ніс сіпнувся. Він надавав величезної ваги ввічливості тих людей, з якими спілкувався. Та перш ніж він устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята «б’юїка», з машини з’явився вузенький черевичок, за ним – вузеньке коліно, потім вилізла дівчина й повільно рушила до нас.

Ми вражено перезирнулися. Досі ми не помічали, що в машині був іще хтось. Ленца миттю наче хто підмінив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмішкою. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому.

Товстун спантеличено дивився на нас. Він утратив упевненість і, мабуть, не знав, що робити далі.

– Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.

Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.

– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

– А чого ж, можна, – відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.

– Я й справді залюбки поглянув би на неї, – відповів уже привітніше Біндінг. – Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».

Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв, мов пень.

– Пробачте, будь ласка, – промовив я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.

Дівчина глянула на мене.

– Чому? – спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. – Нічого поганого в тому не було.

– Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.

Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.

– До двохсот кілометрів?

– Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десяті, це зафіксовано офіційно, – гордо заявив Ленц.

Вона засміялася:

– А ми думали, шістдесят або сімдесят…

– От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати.

– Не могли, – відповіла вона. – Справді, не могли. Ми гадали, що «б’юїк» удвічі прудкіший за вашу машину.

– Отож-бо, – я відкинув ногою якусь гілку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.

Вона знову засміялась.

– Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.

– Звичайно…

Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

– Гарна погода, – мовив я нарешті, аби не мовчати.

– Так, чудова! – відповіла дівчина.

– І так тепло, – додав Ленц.

– Навдивовижу тепло, – закінчив я.

Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.