Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолодало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

– Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?

Кестер кивнув.

– Навіть радієш, коли вона вже минає.

Кестер знизав плечима.

– Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.

Я підняв комір пальта.

– А що нам, власне, заважає жити, Отто?

Він глянув на мене й усміхнувся.

– Було таке, що заважало, Роббі.

– Це правда, – погодився я. – А все-таки…

З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.

– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.

Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.

– Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? – гордо запитав він. – У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.

– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.

– Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, – не погодився зі мною Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

– Бачиш… – обережно почав Кестер.

– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц хотів щось заперечити…

– Стривай, – повів я далі. – Ти вважаєш, Готфріде, що ми упереджені. То давай спитаємо Юпа. Це ж бо голос народу!

П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких більше ні в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з літака, то нічого з ним би не сталося, бо він на своїх вухах спокійнісінько приземлився б.

Ми покликали хлопця, і Ленц прочитав йому оголошення.

– Зацікавився б ти такою автомашиною, Юпе? – спитав Кестер.

– Автомашиною? – перепитав Юп.

Я засміявся.

– Ну, звісно, автомашиною. Чи, може, ти думаєш, що йдеться про коника-стрибунця? – пробурчав Готфрід.

– А та автомашина має швидкий хід, керований з кабіни кулачковий вал та гідравлічні гальма? – незворушно спитав Юп.

– Та це ж наш «кадилак», бовдуре! – гримнув на нього Ленц.

– Не може бути, – заперечив хлопець, вишкіряючись до вух.

– Чув, Готфріде! – сказав Кестер. – Оце і є романтика сьогоднішнього дня.

– Чухрай до своєї колонки, Юпе, клятий сину двадцятого сторіччя!

Ленц із досадою подався до нашої халабуди, додати в оголошення більше технічних даних, зберігши, проте, його поетичний стиль.

Кількома хвилинами пізніше до нас несподівано прийшов старший інспектор Барзіг. Ми зустріли його як тільки могли шанобливо. Він був інженером-експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс», поважна персона, від якої залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас із ним були найкращі. Як інженер-експерт він був справжній диявол, нікому не давав спуску, але через своє захоплення метеликами – м’який, як віск… Він мав багатющу колекцію, і ми подарували йому якось великого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід і споважнів, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова – вельми рідкісний метелик, якого саме бракувало в його колекції. Він ніколи не забував цього епізоду й відтоді добував нам замовлення на ремонт, де тільки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам під руку.