У темряві ми пронеслись повз стовпчик з відміткою кілометражу. Я напружив зір і встиг помітити число «059». П’ятдесят дев’ята миля. А машину ми залишили, якщо мені не зраджує пам’ять, на п’ятдесят восьмій. Отже, лишилося бігти трохи менше однієї милі! Я ще раз ткнув руку в пакет і навпомацки перерахував оладки — дев’ятнадцять штук. Цього більш ніж достатньо! По одному млинцю на кожну стометрівку.

Блискавично надія воскресла в моєму серці. Після того, як ми промчали перших п’ятсот метрів, успішно відкуповуючись оладками від звіра, надія переросла у віру. Ми вирвемося! Добіжимо! Ми будемо жити!

На жаль, моя радість, як завше, виявилася передчасною. Саме в той момент, коли на зміну хиткій вірі прийшла сталева впевненість у щасливому визволенні, Тьомик (хто б сумнівався!) все спаскудив.

Ми продовжували пліч-о-пліч мчати вперед. Попри пітьму я чудово розрізняв ліворуч від себе напружене Тьомикове плече, а трохи вище над ним — спітніле і неповторно зціплене обличчя напарника; мої вуха звикли до незмінного й розміреного «гуп-гуп… гуп-гуп…», що вилітало з-під довжелезних ходуль мого товариша, гармонійно вплітаючись у сумбурне тупотіння моїх куцих ніг… Я саме шпурнув звіру сьому чи восьму оладку, коли оте ритмічне «гуп-гуп» раптово припинилося. Тьомик все ще мчав у одному зі мною напрямку, одначе в опівнічній тиші над дорогою лунав тупіт тільки однієї пари ніг (алабай якраз шаснув у корчі за оладкою). Я повернув голову ліворуч і побачив, що мій колега летить — у буквальному, бляха, розумінні летить, — метеляючи ногами у повітрі і повільно нахиляючись корпусом уперед. Зрештою його п’яти опинились вище вух, корпус прийняв повністю горизонтальне положення, і мій нещасний друзяка, видавши наостанок гучне «ай-я-а-а!!!», зістикувався мордою з асфальтом.

Я спинився. Руки трясуться, у вухах гуде, серце тріпочеться, немов нічний метелик за віконною шибою. Азіатський вовкодав велетенськими стрибками мчить на нас… Не інакше як ангел-охоронець підказав мені зиркнути праворуч, де неподалік від дороги я роздивився самотню височенну араукарію. Одним рвучким рухом я підхопив Тьомика за комір і поставив його на ноги.

— Лізь туди! — звелів сіромасі, вказавши пальцем на дерево.

Затим повернувся грудьми до ворога, замахнувся пакетом, наче вояк радянської армії, готовий метнути під фашистський «Тигр Т-IV» пучок протитанкових гранат, і ще зробив морду таку страшну-страшну. Збентежений моїми діями, алабай на мить затримався. І тоді я з усього маху запустив у його ведмежий писок кульок із залишками розлізлих оладок, крутнувся на місці, скотився з шосе і з непристойною для себе швидкістю вишкрябався на араукарію.

— Чува-а-ак, якір тобі в дупу! — сердито лаюся на напарника. — Що це за пірует такий був, га?

— Я перечепився через якусь каменюку… Не помітив її у темряві на дорозі.

— Щоб ти згорів там разом із тією каменюкою! Ми б уже могли спокійнісінько їхати додому!

— Але ж це ти в усьому винен, Максе, — ледь не плачучи, пролепетав Артем. — Я ж казав, не треба було чіпати ведмедя!

— Він не ведмідь! — огризнувся я.

— Ага! То злізь і поясни це йому.

Із землі у відповідь на нашу перепалку донеслось приглушене гарчання.

Просиділи ми так до ранку. Араукарія була височенною, наче щогла іспанського трипалубного галеона, однак практично не мала товстих гілок, які дозволяли б більш-менш комфортно розлягтись або за які можна було б зручно триматися. Постійно доводилось підтягуватися на руках і міняти положення, аби не зісковзнути по стовбуру вниз. Стокілограмовий туркменський «мопс», зрозуміло, не віддалявся від стовбура ні на метр.

До обіду ситуація не помінялась, тільки нам із напарником дуже захотілося пити: Артемові — через похмілля, мені — просто так. Кілька разів мій товариш засинав і починав голосно хропіти, чим страшенно злив нашого цербера. Щоразу я поквапно будив компаньйона. Мені було жаль виривати його з теплої дрімоти, яка приносила хоч якесь полегшення, проте я боявся, що мій напарник просто звалиться з араукарії уві сні.

Настав вечір, а потім і ніч, яка, втім, не принесла полегшення. Собако-ведмідь, як і раніше, уважно пильнував нас. Обпалена на сонці шкіра зачервоніла і пекла. Пустельний суховій висмоктував з потрісканих пор останні міліграми вологи. Руки затекли, ноги судомило від незмінного напруження. І при цьому ми не могли склепити очей ні на секунду…

…Протягом тисячоліть людство поклонялося сонцю. Навіть не володіючи глибокими знаннями, наші предки відчували, що променистий диск, який з незбагненною регулярністю щоранку спливає над горизонтом, є джерелом життєдайної енергії для всього, що росте та рухається на Землі. Сонце дарувало тепло, наливало цілющими соками врожаї, випалювало темряву, примушувало відступати нічних хижаків. Так чи інакше велетенське світило впліталося в релігію та міфологію всіх народів, що в різні часи населяли планету. Шумери, ассирійці, єгиптяни, ацтеки, майя, інки відводили сонцю чільне місце серед своїх міфів. Вони молилися сонцю як богу, возвеличували і боготворили його…

На світанні другого дня, певно, вперше в історії людства я прокляв сонце.

Перші вранішні промені лизали мою шкіру вогненними язиками. Здавалось, ніби хтось безперестану посипає тіло пекучими жаринками. Пориви сухого вітру шмагали мене, наче батіг.

Однак не це хвилювало найбільше. Якоїсь миті я відчув, що більше не маю сил опиратись утомі і засинаю. Тьомик уже давно посопував, час від часу нервово сіпаючись уві сні. Через це мені доводилось, обхопивши однією рукою стовбур, іншою постійно підтримувати напарника. Мій сон означав смерть для нас обох. Відтак, для того щоб не пірнути в обійми Морфея, я взявся кричати. Спочатку просто голосно лаявся, потім проспівав гімн України, затим прокричав «Отче наш» (два рази). Одначе дуже скоро від зневоднення слова почали застрягати в горлянці, і небавом я остаточно згас.