— Ми збираємося повернути слона назад, — серйозно промовила дівчина, — ми ним тільки… е-е-е… покористуємось… ну, для Аделіни. А трохи згодом відведемо назад у зоопарк.

— Це все одно кримінал! — запально вигукнув я. — Крім того, вам не здається, що замість того, аби, образно кажучи, тягнути гору до Магомета, краще привести Магомета до гори?

— Це неможливо, — з сумом проказав Артем. — На жаль, це просто неможливо…

Я остаточно заплутався. Я, звісно, передбачав, що після того, як Маруся пристала до нашого гурту, Тьомик вряди-годи поводитиметься, наче контужений, але те, що відбувалося зараз, просто виходило за будь-які межі.

— Я нічого не розумію, — сердито кажу.

Тьомик і Маруся перезирнулися.

— От бачиш, він нічого не розуміє, — зітхнула дівчина. — Я ж казала, треба було йому спочатку показати, а потім усе пояснювати…

При цих словах Тьомик схопив мене за руку і потяг на вулицю, приговорюючи:

— Чувак, нам доведеться завітати в одне місце і дещо тобі показати.

Ми взяли таксі і поїхали пустелею на південь, неспішно віддаляючись від Трухільйо.

— Коли три місяці тому я приїхала сюди, — розказувала дорогою Маруся, звертаючись переважно до мене, позаяк Тьомик, як я зрозумів, знав цю історію напам’ять, — у Трухільйо був власний цирк, де головною дійовою особою був слон на ім’я Джумбо. У програмі не було такого номера, де б він не брав участі. Слон возив за собою колісниці з вродливими вершницями, катав у вмощеному на спині паланкіні дітей, ставав по черзі то на задні, то на передні ноги, малював хоботом картини, поливав фонтаном глядачів і роздавав дітлахам цукерки. Одначе останній рік у цирку з фінансами геть не клеїлося, і два місяці тому він збанкрутував. Циркове майно продали з аукціону, всі працівники, зрозуміло, залишилися без роботи, а Джумбо, оскільки слон був уже дуже старий, відправили до столичного зоопарку.

— Зажди, зажди! — перебив я дівулю. — Якщо я правильно зрозумів, то слон зараз не в Трухільйо… Слон у Лімі, так?

— Кгм… ну, так.

— А Аделіна де?

Маруся глипнула на Тьомика, наче шукаючи в нього підмоги, а потім опустила погляд. Артем зосереджено мовчав і видивлявся невідомо що на дорозі. Уже тоді, пригадую, я відчув, як холодок неприємного передчуття прокотився по спині.

— Аделіна у Трухільйо…

Поки я хапав ротом повітря, готуючись вибухнути лайкою, дівчина стрепенулася і рішуче поперла у наступ:

— Максе, спочатку вислухай мене, будь ласка, не перебиваючи! Джумбо після банкрутства ніхто не захотів купувати, тому слона відправили в Ліму, а його приборкувач лишився злидарювати в Трухільйо. До речі, звати дресирувальника Педро… Педро Суфісьєнтес, і Аделіна — його дочка… Мати дівчинки померла кілька років тому, і тепер вони живуть самотою на невеликому хуторі неподалік Трухільйо, куди ми зараз і прямуємо. Позбувшись роботи, якій присвятив усе своє життя, чоловік заразом втратив свій єдиний заробіток, — Маруся на хвильку замовкла, — проте не в цьому справа, Максе. Насправді проблема в тому, що маленька Аделіна страшенно любить Джумбо. У вільний від виступів час батько постійно брав її з собою до цирку і дозволяв гратися зі слоном. Вона проводила з хоботним цілі години і зараз просто не може без нього…

Я більше не мав сил стримуватися.

— Йо-ма-йо, красуне! — сердито гарчу. — Я, звісно, розумію, що тебе у школі географії не вчили, але ти хоч раз на карту Перу дивилася? Ти взагалі маєш уявлення, де Ліма, а де Трухільйо?

Кучерява бестія труснула волоссям і однією фразою обеззброїла мене:

— Саме тому ти й потрібен нам, Максе.

Я затнувся, наче язика проковтнув. Підступна дівуля хитро продовжила:

— Якщо хоча б десята частина з того, що розказував про тебе Артем, правда, я думаю, ти єдиний, хто зможе викрасти слона зі столиці і привезти його у Трухільйо.

Я збрешу, якщо скажу, що мені були неприємні її слова. Однак це не міняло суті справи: я все ще не мав ані найменшого бажання вплутуватися в авантюру з викраденням живого слона.

— А не можна просто дати їм грошей, щоб той погонич слонів зводив дівчинку в зоопарк? — з надією пролепетав я.

— По-перше, — втрутився мій напарник, — дівчинка не любить з’являтися на людях, з неї часто кепкують і сміються, по-друге, вона, мабуть, тільки засмутилась би, побачивши слона в неволі, і по-третє, Максе, їй не потрібен звичайний слон, їй потрібен саме Джумбо!

Відповідь Тьомика ще більше заплутала мене, проте я не став нічого розпитувати, оскільки таксист різко загальмував навпроти крихітної одноповерхової халупи, складеної з саманної цегли, яка самотньо стояла посеред пустельного плато.

— От ми і на місці, — приглушено промовила Маруся.

Я вибрався з авто і зайшов на вузьке подвір’я перед халупою, оточене ветхим і неакуратним глиняним парканом. Праворуч на кількох шворочках полоскалися на пустельному вітрі запрана до дірок постільна білизна та простенький одяг, ліворуч стирчала старезна дерев’яна споруда — чи то гараж, чи то сарай. Назустріч нам із халабуди вигулькнув немолодий уже перуанець невисокого зросту. Його обличчя сяяло привітною, хоч і дещо стриманою усмішкою, одначе очі — втомлені й пронизливі мигдалини кольору темного мармуру — видавали людину, яка пережила чимало життєвих бур.