Особняк складався з двох сполучених між собою прямокутних кімнат і невеликої прибудови при вході. Менша кімната правила за спальню ватажку повстанської застави, більша слугувала відпочивальнею усім іншим розбишакам. Трохи послабивши пута, мене й Тьомика кинули на гнилуваті матраци в кімнаті відпочинку особового складу. Якийсь час ми тихенько лежали серед бойовиків, і я мовчки спостерігав за нашими мучителями. Хтось з терористів куняв, хтось жував вчорашні смажені сосиски, четверо чоловіків з насупленими пиками зосереджено грали в покер. На нас із Тьомиком практично не звертали уваги.

Аж раптом я з жахом усвідомив, що в мого товариша знову почались проблеми з животом — Тьомик почав добросовісно псувати повітря. Це тривало добрих чверть години. Перуанці спочатку тільки посміювались, одначе дуже скоро в кімнаті стало неможливо дихати. Бандити попервах чортихались упівголоса, згодом лаялись уже вголос, одначе Тьомик, як не старався, ніяк не міг вгомонитися. Зрештою якийсь головоріз не витримав, зірвався на ноги і заліпив нещасному Артемові кілька копняків. Та навіть це не допомогло — попри такі рішучі заходи хлопець не перестав виявляти непокору.

Харцизяки психували і шарпались. Це все було б дуже смішно, якби не усвідомлення того, що нас із Тьомиком можуть розстріляти через звичайнісіньке здуття живота. Втім, порадившись між собою, перуанці вирішили інакше. Кебетливі терористи зазирнули в кімнату до ватажка і переконались, що їхній бос спокійнісінько хропе, втомлений після довгого переходу. Потому, тихенько гикаючи, вони перетягли нас до спальні отамана і кинули на матраци в правому куті за дверима, таким чином вирішивши проблему з чистотою повітря у власній кімнаті і заодно насоливши своєму не дуже популярному отаманові…

У приватному кабінеті ватажка царювала півтемрява. Коли мої очі призвичаїлися до мороку, я розгледів, що, окрім всюдисущих потертих матраців, у кімнаті стояло ліжко, на якому, розвалившись хрестом, гучно схропував дебелий повстанський командир, а ще дерев’яний стіл, кілька кострубатих тумбочок та сім чи вісім табуреток. Повсюди валялися частини стрілецької зброї — ріжки від автоматів, приклади гвинтівок, пістолетні обойми, спускові механізми, начищені до блиску стволи, у протилежному куті стояв дерев’яний ящик з новенькими темно-зеленими «лимонками», на тумбочках лежали пакети з вибухівкою, детонатори, таймери. Наскільки я зрозумів, кілька бомб уже були повністю готовими.

Тьомик отетеріло водив вилупленими баньками по стінах горниці.

Охлявши після тривалого переходу, я відчув, що можу скинути мотузки, які стягували зап’ястки. Стараючись не дуже шуміти, я почав звиватись і викручуватись, поволі звільняючись від пут. Зрештою мені це вдалося.

— Тьомо, треба тікати, — шепочу на вухо напарнику, — я щойно скинув мотузки із зап’ястків.

— Це божевілля, Максе, — прохрипів Артем, — навіть коли ми втечемо, нам нізащо не вибратися з цього зеленого пекла. Ми навіть не знаємо, де знаходимось.

— Я волію за краще діяти, аніж безвольно чекати розправи!

Я хотів ще щось сказати, одначе на встиг.

Всі наступні події утиснулися в якихось нещасних кілька секунд.

Несподівано на тумбочці в узголів’ї командирового ліжка задзвонив мобільний телефон. За дивним збігом обставин поряд з мобілкою покоївся невеликий фугас з прикріпленим до нього сіреньким пластмасовим таймером. Спросоння повстанський ватажок вхопив до рук не телефон, а бомбу і, не розплющуючи очей, натиснув кнопочку запуску таймера. Годинник ожив, спалахнув червоненькими цифрами, почавши зворотний відлік: 10… 9… 8… 7…

Останні десять секунд свого життя грізний перуанський терорист старанно волав «Альо! Альо! Cual es? [29] » в шматок тротилу. А потім його голову разом з настільною лампою, тумбочкою та куском ліжка винесло у вікно…

План подальших дій вималювався у моєму мозку практично миттєво. Я прожогом схопився і кинувся в протилежний куток кімнати до коробки з гранатами. Вхопив до рук одну з «лимонок», зірвав чеку і запхав гранату назад у ящик, стараючись занурити руку якнайглибше. Потому хватонув коробку і підступив до вхідних дверей опочивальні ватажка. Двері в ту ж мить розчинилися.

Перед моїм носом опинилося одинадцять допитливих мордочок, які з цікавістю зазирали мені в обличчя, сповнені похвального бажання дізнатися, що ж оце щойно так бабахнуло. Щоправда, терористи зовсім не очікували нарватись на мене за дверима та ще й із ящиком гранат у руках, а тому секунду — рівно одну секунду — ми стояли і сторопіло витріщались один на одного. За цей час перуанці встигли оглянути мене, побачити дірку в стіні за моєю спиною (якраз навпроти дверей) і обезглавлене тіло свого командира, з шиї якого досі курів сизуватий димок. Затим я всміхнувся, наступив ногою на поріг поміж кімнатами (прикмета, знаєте, така — щоб потім бува не посваритись), ввіпхнув найближчому хлопу коробку з «лимонками» і захряснув двері… Мені знадобилось ще три з половиною секунди, щоб схопити Тьомика за барки і виволокти його надвір крізь отвір у стіні будинку.