Емеріко Освальдес чуйно посміхнувся і м’яко прохурчав:

— Вони пішли на покриття поточних витрат, мій любий сеньйоре. Я орендував цей вишуканий офіс, винайняв штат висококваліфікованих менеджерів, закупив двійко службових седанів… Крім того, слід було віддячити деяким нашим друзям у парламенті, які щиро й палко підтримували проект…

— Не кажіть дурниць! Я сам зробив усе, аби проштовхнути законопроект, а тому чудово знаю, кому й за що слід дякувати!

— Шановний, не корчте із себе наївного дурника! — підвищив голос перуанець. — Ви що, сподівались побудувати чотирьохсоткілометрову hitech-залізницю за двісті тисяч доларів?

— Ні, — я намагався зберігати спокій. — Однак за цих двісті тисяч її можна було хоча б початибудувати!

Ділок роздратовано прицмокнув язиком.

— Друже мій, давайте говорити відверто. Я чудово тямлю, хто ви такий; у свою чергу ви чудово розумієте, що я за птаха. Я також добре проінформований про те, кому належить земля під Деліріоном, але — зауважте! — не пхаю в це свого носа! А тому, будьте ласкаві, не пхайте й ви свого куди не треба.

Я помаленьку починав заводитись, однак з останніх сил вдавав із себе клаповуху овечку, воліючи раніше часу не сполохати опецькуватого директора.

— Сеньйоре Освальдес, смію нагадати вам, що гроші, які ви загарбали до рук, саме я і ніхто інший вибив у Конгресу. Вам не здається, що я маю право голосу? Я маю право розпоряджатися хоч якою-небудь часткою асигнування! Тим більше, що я збирався пустити ці кошти на реальні роботи, які б імітували початок будівництва…

Раптом я заткнувся, второпавши, що брякнув лишнього. Одначе слово — не горобець… Однієї фрази було предосить, щоб Емеріко Освальдес мене розкусив. Миттєво до шахрая дійшло: по-перше, не почавши будівництва, я не зможу спродати земельні паї, а по-друге… якщо я приперся до нього виканючувати такий мізер, як зарплатня копачам, значить, грошей у мене немає, я на нулі, і відповідно, вся моя афера опинилась під загрозою зриву. Обличчя Емеріко покраяла безжальна усмішка, і він, знущаючись, проказав солодкавим голосочком:

— Якщо ви хочете мати право голосу, мій любий сеньйоре, треба всього лиш стати пайовиком компанії! Вносьте свій капітал — ми будемо цьому тільки раді! Частина вкладених вами коштів відразу піде на оплату праці ва…

— Перестаньте! — гаркнув я.

— Ні, це ви перестаньте! — імітуючи мій акцент, верескнув перуанський аферист. — Кретин! Грошей, виділених на проект, тобі нізащо не отримати. Їх просто нема! Ха-ха-ха! Їх давно уже розтягли і поділили!

Я скипів і засичав:

— Ах ти ж гнидо! Страус ти, бляха, доморощений! Повтори, як ти мене назвав, і я тобі зараз все пір’ячко із задниці повискубую! Я натовчу твій дзьобик так, що з нього ще довго не вилітатиме отаке паскудство!

— Ти — кретин! Ти тупоголовий європейський слинтяй, який навіть…

Зненацька перуанець замовк, підмітивши переможний вогник у моїх очах. До цього моменту директор почував себе в абсолютній безпеці. Він знав: навіть довідавшись про те, що гроші розікрали, я нізащо не звернусь по допомогу до поліції, оскільки сам по вуха вплутаний в цю аферу. (Щоправда, він не здогадувався, що задовго до того, як переступив поріг «Ferrocarril Delirion Pacifico», я розумів: урядових коштів мені не бачити як власних вух.) У той момент, коли Емеріко Освальдес обірвав свою останню фразу на півслові, аферист неждано-негадано збагнув, що і він зі свого боку теж ніколи не ризикне заявити на мене копам, хай що я учиню із ним самим чи з його компанією.

— Сеньйоре, я мав на увазі зовсім не те… — пробелькотів він, нібито збираючись просити вибачення, проте було вже пізно.

Я схопив до рук мармурову підставку для чорнильних ручок, скочив через стіл і з льоту зацідив сеньйору директору прямо в писок. Емеріко заверещав і випав з крісла на підлогу. Я завалився на нього згори і почав гамселити бідолашного гендляра кулаками, час від часу для посилення виховного ефекту хапаючи до рук усілякі підручні засоби. Тримаючи бусурмана за волосся, я гепав його шухлядами, молотив печатками і лупцював різним канцелярським начинням. Затим я розламав об його спину всі крісла, що стояли в кімнаті, а на завершення — позривав штори з усіх вікон і помочився в один із вазонів на підвіконні. Потому, задоволений собою, поправив краватку і з переможним виглядом залишив офіс.

Маруся чекала на вулиці коло дверей. Підскочила до мене і зазирнула в очі.

— Проблема вирішена, — коротко відповів я на її німе запитання, викидаючи в смітник ріденький пучок директорського волосся, що пристав до моїх рук.

— А гроші? — перепитала дівчина, не зрозумівши загадкових деркотливих ноток у моєму голосі і гарячкового глянцю в очах.

Я недбало від неї відмахнувся:

— Асигнування уже давним-давно «проїли», подруго…

Кучерявка похнюпилась. Помітивши кров на кісточках моїх пальців, вона все розкумекала. Я тим часом підбіг до бровки тротуару і намагався піймати таксі.

— Що далі? — кволим голосом промурмотала білявка з-за моєї спини.

Я поспішав, міркуючи про те, що наш колосальний борг перед шведським банком, наша нерозпродана земля в пустелі Наска, яка має всі шанси лишитися нашою довіку, — на даний момент лиш не варті уваги дрібниці. Головне нині — це…

— Треба попередити Тьомика, — насупившись, відказав я.

— Про що попередити? — пополотніла дівчина.

Я знову лиш невиразно змахнув рукою, мовляв, відчепись.