Я уважно слухав її, похмуро встромивши руки в кишені, від нетерплячки постійно вириваючись на крок уперед. Від незвички елегантні лаковані туфлі видавалися мені витонченими апаратами для тортур (останні кілька тижнів я ходив у звичайнісіньких шльопках). Цокання підборів на колоніальній бруківці також дратувало. Мені повсякчас здавалося, що на мене витріщаються всі пішоходи на вулиці.

— Я вишукала одного слинявого клерка і без особливих проблем заморочила йому голову, розказуючи про те, як втомилась від перуанської бюрократії, натякала, що він може ощасливити мене, хоч якось підсобивши з виділенням коштів на фундаменти. Ну він і ощасливив… — захекавшись, лопотіла дівчина. — Найперше, що мені вдалося дізнатись: асигнування у повному обсязіпрактично відразу після резолюції Конгресу надійшло на рахунок у банку. Гроші, певна річ, належали державі й мали конкретне цільове призначення, а тому банк міг видавати їх винятково на покриття витрат, пов’язаних з проектом залізниці чи Деліріона. Керівництво банку навіть призначило спеціального комісара, котрий мав незалежно від можновладців слідкувати за використанням коштів. А проте за кілька днів надійшов урядовий указ про заснування акціонерного товариства «Ferrocarril Delirion Pacifico», і гроші на деякий час заморозили. Після того, як усі формальності владнали, раді директорів банку звеліли негайно перевести всювиділену казначейством суму на рахунок новоствореної корпорації, що й було беззаперечно виконано. Після цього… кошти просто щезли!

Я скреготнув зубами, однак продовжував протовплюватися вперед, розсуваючи ліктями численних туристів та столичних перуанців, котрі прогулювались на сонечку. Маруся зарум’янилася від швидкої ходьби та нервової напруги й виглядала розгубленою. Вона гадала, що вчинила щось не так, і через те, либонь, дуже боялася моєї реакції. Я проте чудово розумів, що цього разу кучерява красуня абсолютно ні в чому не винна.

— Клерк запевняв, що асигнування, щойно потрапивши на розрахунковий рахунок «Ferrocarril Delirion Pacifico», миттєво кудись випарувалось, — винувато лопотіла дівчина, — у той же час чоловік ручався, що його банк до цього не причетний.

— Професіонали… — журно видихнув я, змішавши у голосі безмежне розчарування з глибоко прихованим захопленням і тихою заздрістю.

— Хто професіонали?

Я зморщив носа, грубувато штовхнувши плечем чергового роззяву:

— Не зважай… У тебе все?

Ми швидкими темпами проминули Палац архієпископа, президентську резиденцію, що підпирала головну площу столиці, затим собор Сан-Франциско і вступили в ділову частину міста.

— Ні, не все, — неохоче мовила Маруся. — Я попхалась з претензіями до директорів «Ferrocarril Delirion Pacifico»…

— Не треба було, — коротко й жорстко обірвав її я.

Дівчина виклично тріпнула кучериками, певно, наміряючись задерикувато спитати «чому?», однак тут-таки знітилась і опустила голову. Неприємні спогади й пекуча образа, що важкою грудкою зачаїлися під її серцем після останніх відвідин офісу «Ferrocarril Inc.», краще за будь-які слова посвідчували мою правоту. Бідна Маруся зашарілася так, що червоні плями з щічок поповзли аж на шию.

— Зі мною повелися дуже грубо, — зціпивши зуби, просичала кучерявка.

Я індиферентно знизав плечима. Я знав уже достатньо, аби уявити собі, хто займає посади директорів у «Ferrocarril Delirion Pacifico». То був точно не її рівень. Я мав підозру, що навіть я — бувалий і стріляний авантюрист — до того рівня не дотягую.

Зрештою ми зупинилися.

— Це тут? — пробасив я. Щоправда, питання було зайвим, оскільки прямо над моєю головою ряхтіла золотом широченна вивіска, на якій великими рельєфними літерами проступало: «FERROCARRIL DELIRION PACIFICO Inc.».

Білявка мотнула голівкою.

— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала вона.

— Піду туди, — я обвів пересохлі губи язиком і додав: — Сам.

— Я можу тобі допомогти?

— У тебе є пістолет?

— Е-е-е… Ні.

— Тоді, на жаль, не можеш…

Абияк наладивши краватку, я вступив усередину офісу. Сексапільна дівчина-секретарка вмить опинилася поруч і поцікавилась, чим може мені допомогти. Я подав їй свою візитку і терпким голосом сказав, що мені конче необхідно зустрітися з директором.

Очікувати довелося не довго. За кілька хвилин та ж сама апетитна брюнетка відвела мене в дорого обставлений кабінет, посеред якого на височенному, наче царський трон, кріслі сидів лукавий і шельмуватий на вид перуанець років сорока. Як і більшість південноамериканців, він був невисоким на зріст, а через чудну неохайну зачіску чимось скидався на виваляного в пилюці горобця.

— Я — Емеріко Освальдес, директор, — пишно представився він.

— А я той, хто дав вам можливість стати директором, — задиристо парирував я.

— Пф-ф… Я знаю, хто ви. Не треба патетики і кучерявих слів.

— Я прийшов за грішми, — відразу переходжу до справи, — мені потрібно, щоб ваша компанія видала кошти на зарплатню моїм робітниками, які вже кілька тижнів працюють на спорудженні фундаментів Деліріона.

— Ем-м… А про які гроші ви говорите? На даний момент у «Ferrocarril Delirion Pacifico» немає вільних коштів на будівництво.

— А як же півмільйона нуебо солів, виділені вам Конгресом?!