2–3 квітня, 16–20 червня 2010 // Київ, Рівне

Після останньої афери, коли я притяг з Перу і успішно спродав в Україні два контейнери гуано або, простіше кажучи, пташиного лайна, мій колега і напарник Тьомик несподівано кудись запропав.

Спочатку він покинув відповідати на телефонні дзвінки.

Попервах я тим не дуже проймався — таке з напарником і раніше траплялося. Проте згодом телефон мого друзяки відключився взагалі. При кожній спробі набрати його номер байдужий жіночий голос у трубці рапортував, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Однак хвилюватися я почав лиш тоді, коли на сьомий день після зникнення до мене подзвонили Артемові батьки і поцікавилися, що я зробив з їхнім синочком? (Вони завжди формулюють питання саме таким чином: «Що ти зробив із нашим Тьомиком?» Ще жодного разу вони не питали щось на зразок «Ти, бува, не бачив Тьомика?» або «Чи ти не знаєш раптом, куди запропастився наш ненаглядний Тьомик?») Я, зрозуміло, відповів, що сам уже не тямлю, коли востаннє бачився з Артемом, після чого, недослухавши рясну зливу проклять на свою голову, розірвав зв’язок.

Того ж вечора, починаючи по-справжньому непокоїтись, я навідався на квартиру до товариша. Був уже вечір, проте у вікнах не горіло світло, а на настирливе дзеленчання дверного дзвоника ніхто не відкликався. Потупцявши кілька хвилин на сходовій площадці, я посунув додому.

Повернувшись додому, я не полінувався і зателефонував усім своїм колишнім кредиторам, клятвено запевняючи кожного, що незабаром все віддам, тільки не треба вбивати мого ні в чому не винного товариша. Дехто вже й думати забув про мене, хтось погрожував посадити на палю, як тільки до мене добереться, однак усі в один голос твердили, що не бачили мого напарника.

Затим я обдзвонив усі приймальні пункти швидкої допомоги, обійшов кілька моргів, де мав неприємність розглядати дюжину посинілих і не ідентифікованих трупаків, жоден з яких, на щастя, не виявився Тьомиком.

Насамкінець я звернувся у міліцію і заявив про зникнення людини…

Непомітно минув місяць, по завершенню якого я змушений був констатувати, що всі мої пошукові потуги ні до чого не призвели. Тьомик мов крізь землю провалився. За чотири тижні невпинного шукання не вдалося знайти ні його тіла, ні слідів, ні хоча б якогось натяку про можливе місцезнаходження мого товариша. Напарник неначе випарувався.

Аж раптом саме в той день, коли остання іскорка надії відшукати товариша живим згасла в моєму серці, Тьомик (ну не потвора, таке витворяти?) подзвонив мені на мобільний з невідомого номера.

— Привіт… це я… — прохарчав із трубки захриплий до невпізнання голос компаньйона.

Я був настільки певен, що Тьомик уже в кращому світі — відчитується за все, що ми натворили в Мексиці й Перу, що спершу не впізнав його голос.

— «Я» — це хто?.. Артеме?.. Артеме, це ти?!! — я аж захлинувся від хвилювання, що в момент тугим клубком підперло підгорля, а тоді затараторив: — Тьомо, скажи, хто вони?! Я їх усіх повбиваю! Де ти, друже?! Де тебе тримають?! Які їхні вимоги? Що вони хочуть? Викуп? Скажи: я все дістану! Тебе катували?..

— Максе, не кричи. Все о’кей. Я у себе дома. Приїжджай, таке враження, наче ми вже цілу вічність не бачились.

Шокований таким нежданим «воскресінням» товариша, я занімів і на цілу хвилину втратив здатність розмовляти.

— І привези щось поїсти, — додав Артем, — бо я цілий місяць не виходив з квартири.

— То ти увесь цей час був…

— Не патякай багато. Приїдеш — усе розкажу. І поквапся, бо я голодний, як чорт.

Страшенна цікавість підганяла мене, відтак я не став більше нічого розпитувати, кинув трубку, по-армійському швидко вдягнувся і вискочив на вулицю.

— Вулиця Василя Касіяна на Теремках, новобудова навпроти іподрому, — називаю адресу, зазираючи в перше-ліпше таксі, що трапилось на дорозі.

Кілька секунд таксист морщить лоба, прикидаючи можливий маршрут і вартість поїздки. Зрештою чоловік лаконічно рапортує:

— Сімдесят гривень.

— Поїхали, — без вагань погоджуюсь я, оскільки пекуча нетерплячка відбила будь-яке бажання торгуватись, і заскакую в машину.

Щось відразу впало мені в око, як тільки я всівся на потерте крісло коло водія і, як завше, неправильно розрахувавши силу, з гуркотом захлопнув за собою дверцята. Щось, у біса, не так з автомобілем. На перший погляд — звичайнісінький старенький «Фольцваген Bora», однак якась непомітна деталь усередині салону муляла око і не давала мені спокою. Тримаючи голову прямо, я обережно скосив погляд на шофера. Його обличчя видалось мені на диво знайомим. Звідкіля я можу його знати?..

Несподівано для себе самого я второпав, що так шарпало мені душу в екстер’єрі цієї машини. Я повернувся до таксиста, подивився тепер прямо на нього і, невідь чого широко посміхаючись, спитав:

— Слухайте, дядьку, а чого це в у вас тачка німецька, а кермо від японського «Ніссана»?

Водій зразу аж підскочив на кріслі, ледь не буцнувшись головою об дах автомобіля, а тоді різко загальмував. Кілька секунд він пильно обстежував моє обличчя, після чого затрясся і відчайдушно закричав:

— Ах ти ж гад! Скотина!!!

Словом, до Тьомика довелось добиратися пішки. Взагалі від мене до Артемової квартири своїм ходом тюпачити десь півтори години, може, годину з чвертю, але запопадливий таксист не полінувався і поміг мені, тож я добіг трохи менше, ніж за тридцять хвилин…

— Ти чого такий захеканий? — Артем зустрічав мене у дверях; теж, мабуть, згорав від нетерпіння розказати про події минулого місяця.

— Здибав таксиста, який віз нас із Борисполя після повернення з Перу, — відсапуючись, пролепетав я.